РОЗДІЛ 20

Тандер

Залишивши Фіну в печері Іріди, я повернувся додому, де мене зустрів Кіннар. Друг здавався напруженим. А ще я не чув і не бачив жодних ознак своєї сестри.

Певно вони знову посварилися. Раніше таке часто бувало. Між ними завжди були особливі стосунки. Попри очевидний потяг одне до одного, вони ніколи не перетинали межу, балансуючи на ній, ніби намагаючись перевірити витримку одне одного. Дізнатися, хто не витримає першим.

Тож… Періодично хтось вибухав. Це призводило до гучних сварок, які мені доводилося гасити. І це повторювалося знову і знову аж до її зникнення.

А тепер вона повернулася.

Склавши руки на грудях, він дочекався, доки я сяду у крісло, відкинувши голову назад, й спитав:

— Усе вдалося?

— Так. Увесь цей час дракон провів у нічній в’язниці. Шал зрадник. Він сподівався, що у викраденні дракона звинуватять тигрових, і він зможе розпочати війну.

Переповідаючи Кіннару усе, що сталося, я вже не відчував тієї злості, що вирувала в мені раніше. Я здавався спустошеним.

Проте Кіннар був по-справжньому злий.

— От хворий покидьок… — прогарчав він, — Де він зараз?

— Там, де і має бути. Чекає на допит, а тоді на суд. Суто формально, звісно. Після його зізнань ні в кого немає сумнівів щодо його провини й відсутності бодай краплі каяття. Гадаю решту днів він проведе у нічній в’язниці, відрізаний від сонячного світла. 

— А Фіна? — раптом Кіннар підозріло примружився, —  Де вона?

— В Іріди. Хоче навчитися плавати.

На мить печера занурюється у тишу, якої, я знаю, не було б, якби Фіна була тут. Але її немає. І це усвідомлення неприємно тисне мені на груди.

— То навчив би її сам.

— Вона попросила вчитися в неї, — трохи роздратовано промовляю я. І, звісно, Кіннар це помічає.

— Тандере, в чому справа?

Заплющивши очі, я стискаю щелепи та визнаю:

— Вона почула, як Рунн вітає мене зі знайденням пари.

Це була не найкраща ситуація. Мені пощастило, що він не встиг сказати більше. Наприклад: “Радий за вас обох, ви чудова пара!”

Найгірше, що я навіть не міг звинуватити його в тому, що він це сказав, бо, в будь-яких інших умовах, будь-яка справжня русалка, що опинилася б на місці Фіни, знала б, що ми пов’язані, у ту мить, коли це сталося.

— О, Безодне… — затуливши обличчя долонями, стогне Кіннар, —  Ти ж пояснив їй усе? Друже, скажи, що ти усе пояснив.

Його голос вимогливий та похмурий, ніби це — єдиний варіант, який він готовий прийняти.

— Це була не підходяща мить, — хрипко промовляю я. Й, відірвавши долоні від обличчя, Кіннар вирячується на мене, як на божевільного.

— Ти ж це не серйозно? — питає він. А тоді, не дочекавшись відповіді, похмурніє, — Якої бурі, Тандере? Про що ти взагалі думаєш?

— Вона людина, Кіннаре. Я не можу ось так усе на неї вивалити. Вона не зрозуміє. Це буде занадто для неї.

— Вона і не зможе зрозуміти, якщо ти навіть не намагатимешся їй пояснити!

Я знову стискаю щелепи. Зазвичай я не дозволяю іншим русалам так себе зі мною поводити, але Кіннар мені майже як брат. Він — єдиний, хто може сказати мені, що я поводжуся, як дурень, і не ризикнути отримати у пику.

— Я поясню їй, але потрібен час.

— Їй чи тобі? — їдко питає він.

— З нею багато що трапилося останнім часом. Нехай бодай трохи оговтається. Хай там як, не лізь у це.

На мить Кіннар відвертається, і мені майже здається, що він нарешті готовий відступитися, але ні.

— І тебе геть не турбує, що вона може самостійно дійти певних висновків?

— Це ж бо яких? — вигнувши брову, питаю я.

— Навіть не знаю… Що морські дракони їдять морських їжаків, вода у підземних печерах солодка… Або що в тебе, бовдуре, є інша жінка, з чим тебе і привітали!

Його слова змушують мене розгубитися. З тієї розмови я жодного разу не думав про це так, але… Ні, це не важливо.

— Навіть якщо так, це не має її турбувати. Вона не закохана в мене.

Гучне пирхання Кіннара супроводжуються невеселим сміхом.

— Не закохана? Ти взагалі бачив, як вона на тебе дивиться?

— Так, бачив. Вона явно не зраділа, коли отримала щупальця, — насправді, думаю, вона була нажахана, як і в нашу найпершу зустріч.

— То он в чому справа? Ти боїшся того, що вона тебе відштовхне. Боїшся відмови, і тому тягнеш час.

— Не кажи дурниць, — похмуро відказую я, раптом стиснувши кулаки.

— То доведи мені, що це не так. Розкажи їй усе. Поясни що сталося.

Я хитаю головою.

— Ти не візьмеш мене на слабо, Кіннаре, нам не по вісім років. І це не гра.

— Чому, ти думаєш, вона втекла до Іріди? — роздратовано питає він, показує рукою у бік виходу з печери,  —  Бо вона була засмучена! Вона точно вважає, що в тебе хтось є!