РОЗДІЛ 17

Фіна

Мабуть, справа в магії, бо, попри усі погані та тривожні події, мій сон спокійний. Мирний.

В ньому я пливу морем на величезному морському драконі. Крізь цілі вири бульбашок та різнобарвних риб. Повз рифи та ліси з водоростей. Повз корабельні кладовища. Повз міста, про які не пишуть навіть в казках. Будинки з коралів, каменя та вапняку, мармуру та застиглої магми. Вулиці, вимощені мільярдами камінчиків та мушель. Русали, русалки й русалята. Скати, дельфіни, медузи й морські черепахи…

Тисячі морських жителів дивляться на нас з німим подивом.

Я ж… тримаюся за гриву та луску, таку знайому та водночас нову, що не впевнена чи мені не здається. Бульбашки лоскочуть моє обличчя, грають у волоссі, а сама я дихаю так, ніби зовсім не підводою. Так, ніби я й досі в печері Тандера.

Який кумедний сон…

Прокинувшись, перш ніж розплющити очі, я чую голоси.

Спочатку мені здається, що я досі сплю. Не може такого бути, щоб я чула голоси Реї, Тандера та Кіннара водночас… Якщо тільки Крістіан не впорався.

Але йому вдалося. Він це зробив.

— Їй не можна повертатися, — пошепки промовляє Рея, — Це надто небезпечно. Я обіцяла Крістіану, що спробую вмовити тебе залишити її.

— Наскільки небезпечно? — питає Кіннар.

— З палацом щось відбувається.  Я не знаю всього, але, якщо королева контролювала свого чоловіка за допомогою моєї магії, то, втративши її…

— Втратила і контроль, — похмуро підсумовує Тандер.

— Крістіан тікатиме з палацу. Якщо Георг його спіймає, то вб’є, або ж використовуватиме його для своїх примх, як раніше дружину. Він, певно, вже далеко звідти. Хтозна, що він зробить з Фіною, якщо та повернеться до палацу.

Від цих слів все в мені холоне.

Крістіан в небезпеці. І все це тому, що він нам допоміг.

Більше я не підслуховую. Натомість розплющую очі та різко сідаю на ліжку.

Звісно, вони миттєво замовкають. В таких ситуаціях ніхто не хоче першим доносити погані новини.

— Я все чула, — похмуро промовляю я, а тоді звертаюся просто до Тандера: — Ти мусиш повернути мене. В нас була угода.

Тандер не заперечує, однак і не відповідає. А от Кіннар не витримує. Склавши руки на грудях, він каже:

— Ти не знаєш про що просиш, Фіно.

— Ні, — я підводжуся на ноги, щоб трохи зменшити нашу різницю у зрості, хоч це і не дуже допомагає, — Я мушу повернутися. Крістіан не має боротися з батьком сам-один! — звісно, Кіннар мене не підтримує, тож я шукаю підтримки в Реї, — Він в небезпеці, бо ризикнув заради нас! Невже тобі однаково?

— Я його про це не просила, — гарчить русалка. І її слова так мене злять, що я не можу приховати своєї огиди.

— Схоже ти втратила не лише сили, там, на поверхні, а й серце.

— Він хотів, щоб ти була у безпеці! Це останнє, про що він мене попросив! Це теж не має значення? Чи ти настільки дурна, що тобі кортить загинути?

— Чому ти взагалі думаєш, що він мене чіпатиме? — роздратовано питаю я, стискаючи кулаки, — Всі кажуть, що він полював на магічних істот! Ну то я — звичайнісінька!

— Досить.

Голос Тандера спокійний, але твердий настільки, що змушує усіх замовкнути. Але не змушує мене здатися.

Скочивши з ліжка, я ледь не біжу до нього, зупинившись за крок від його щупалець. Обережно, щоб не наступити. А тоді з викликом дивлюся йому просто в очі, закинувши обличчя вгору.

— Ти обіцяв мені. Обіцяв, що повернеш мене, щойно Рея та перлина повернуться додому. Ну то вони тут! Поверни мене назад.

— І що ти зробиш? — спокійно питає він, вглядаючись мені в очі, — Ти воїн? Можливо вправно володієш мечем? Чи арбалетом? Чи знаєшся на отрутах? Як ти зможеш його захистити?

Кожне його питання влучне і справедливе. Однак, хоч я і не боєць, я не можу залишити мого найкращого друга на поталу його садисту-батьку.

— Я щось вигадаю!

— А може, — він нахиляється до мене, й одним з щупальців поправляє лямку сукні, що опустилася занизько під час сну. При цьому Тандер не торкається моєї шкіри, але мої вуха спалахують, наче свічки, — Георг скористається тобою, щоб загнати Крістіана у пастку. Про це ти не думала?

На мить я відкриваю, а тоді закриваю рота, однак не зможу вичавити з себе жодного звуку, й тільки відводжу погляд. А все тому, що він має рацію.

Зараз, коли Крістіан впевнений, що я у безпеці, він може втекти. Може врятуватися. Однак, якщо мені загрожуватиме небезпека… Він прийде, навіть якщо знатиме, що для нього це означатиме кінець.

Від усвідомлення цього я почуваюся слабкою та мізерною, як ніколи.

Я справді була б дурепою, якби повернулася. Тільки усе зіпсувала б.

І все ж, від думки про те, що я нічим не можу йому допомогти, в мене крається серце.

Бо він не залишив би мене. Крістіан знайшов би спосіб. Байдуже якою була б ціна.