РОЗДІЛ 11

Крістіан

Рішучість, з якою Фіна виступає вперед, змушує мене відступити, й мій погляд знову зосереджується на компасі.

Я так і не розповів їй про те, що його намагалися вкрасти. Ба більше, ледь не вкрали. Як і про те, якою ціною я його повернув. 

Мабуть, все ж варто було її попередити. Зараз не найкращий час, щоб випробовувати її довіру. Не тоді, коли в неї й без того купа причин не довіряти мені. Але я не міг.

Якби Фіна дізналася про ту дівчину…

Ні, я не підозрював її в жорстокості. Навпаки, був майже впевнений у тому, що вона не здасть її моїй матері, навіть якщо про все дізнається. Просто я не міг видати Бланку. Якщо, звісно, це її справжнє ім’я, в чому я дуже сумніваюся.

Навіть зараз я не міг не думати про те, як вона тікала від мене цими коридорами. Так, ніби від цього залежало її життя. І страх в її очах, змішаний з рішучістю боротися…

Не знаю. На мить я просто розгубився. Вихопив в неї компас і не зупинив, коли вона спробувала втекти. Уявив, що з нею зробить моя мати, якщо дізнається, якщо я приведу її та здам вартовим… І не зміг. Я знав, що це прирече її. Ще й майже напевно викличе питання та увагу до Фіни, яких точно варто уникати. Особливо враховуючи те, що мати вже почала діяти.

Я не чекав, що вона так вчинить. Інакше ні за що не залишив би Фіну сам-на-сам з батьками. Я знайшов би привід забрати її звідти та зупинити служницю.

Однак… Вийшло як вийшло.

Я досі не розумів як Фіна змогла уникнути впливу, адже вона точно зробила ковток того чаю. В подібному стані, який вона описала, мати могла наказати їй зробити та розповісти будь-що.

Невже мати щось підозрює? Може це вона бачила Фіну за стінами?

Ні, якби це було так, мати не дала б їй спокою, навіть за вказівкою лікаря.

То невже це була Бланка?

Вона не здалася мені кимось, хто здатен залякувати й погрожувати. Однак перше враження часто буває помилковим. Зрештою, більшості моя мати здається тихою та спокійною жінкою.

Прокляття. Якби я тоді не відпустив її, міг би спробувати розпитати. Але тепер… Не думаю, що вона просто повернеться до своїх обов’язків у палаці. Скоріш за все, дівчина вже втекла. Або ж ховається, вичікуючи слушного моменту для другої спроби.

Була якась причина, з якої з усіх речей вона вирішила вкрасти саме старий та зламаний компас. Певно, Бланка знала щось, що знає Фіна.

Фіна йде, впевнено слідуючи за стрілкою компаса, що періодично змінює напрямок. Долаючи коридор за коридором. Поворот за поворотом.

Тунелі ведуть нас вниз та вгору, пронизуючи палац, наче мишачі нори, Навіть я, що багато років провів, вивчаючи їх, не був впевнений у тому, що знайду вихід звідси, та Фіна не вагалася.

Ми йшли усе далі й далі, проминаючи десятки газових ламп, що осяювали таємні коридори, аж поки вона не зупинилася перед стіною, що, на перший погляд, здавалася суцільною.

— Нам треба потрапити туди, — промовляє Фіна, і я наближаюся до неї, проводжу пальцями по холодному й трохи вологому каменю.

Більшість таємних проходів відкривалися за допомогою ричагів, вбудованих у лампи, однак на цій стіні їх не було. Лише на протилежній.

— Можливо вхід відчиняється з іншого боку? — припускаю я.

Фіна кидає погляд на лампу, що висить навпроти. Не вагаючись, вона наближається до неї, повертає її, а тоді камінь з гуркотом від'їжджає у бік, підіймаючи у повітря хмари пилу та павутиння. Ще й такі, що нам обом доводиться затулити обличчя та затримати дихання, щоб не почати кашляти.

— Схоже цей прохід дуже старий, — напружено промовляє Фіна. Однак я не відчуваю в її голосі навіть крихти страху. Натомість вона впевнено крокує уперед, просто в темне провалля, що навіть не є однією з відкритих кімнат палацу. Я взагалі не впевнений, що це кімната.

Я заледве встигаю впіймати її за руку, перш ніж Фіна ступить за межі коридору.

— Зажди, — хрипко промовляю я, — Ми навіть не знаємо що там. Це може бути небезпечно. Я піду першим, щоб перевірити. Ти тримайся позаду і кажи куди повертати.

Зважаючи на темряву попереду, підсвічник, захоплений Фіною напередодні, виявився дуже корисним. Підпаливши довгу свічку від вогню в лампі, я зробив перший крок уперед, оглядаючи приміщення, в якому ми опинилися.

Воно було темним та сирим, вирізьбленим просто у камені, й здавалося старішим за решту таємного коридору. Згори та боків звисало старе павутиння, вкрите пилом. Повітря було важким, пахло пліснявою та сирою землею. Десь неподалік було чутно тихе скрапування води. Ніби цей прохід побудували набагато раніше, багато-багато років тому, й забули про його існування. Всередині було холодніше, тож я зняв свій піджак та надів на плечі Фіни.

— А ти? — знічено питає вона, попри все сильніше загортаючись у тканину.

— Зі мною усе буде гаразд. Ми не такі чутливі до холоду, як люди.

Це правда, хоч і не означає, що ми геть невразливі. Та фейрі справді більш стійкі до холоду та різних хвороб.

— Гаразд. Дякую.