РОЗДІЛ 8

Крістіан

Щойно Фіна втекла від мене та зачинилася у ванній, я збирався лягти спати, чи хоча б вдати, що сплю, щоб врятувати її від чергової ніякової ситуації. Та, побачивши на килимі якийсь відблиск, підвівся.

Не враховуючи книг, що іноді лежать розгорнуті на геть усіх вільних поверхнях, зазвичай у моїй кімнаті ідеальний порядок. Тож я навіть уявити не міг, що могло відбивати світло на моєму килимі.

Невже хтось зі слуг щось розбив та не побачив одну скалку?

Хмурячись я наближаюся до неї, збираючись прибрати, поки Фіна чи ще хтось не поранився, й застигаю, зрозумівши, що це не шматок скла. Це компас.

З першого погляду можна сказати, що він дуже старий. Мідний корпус з вирізьбленими на ньому зірками та сузір’ями частково вкритий зеленою патиною, скляна частина прикрашена маленькими подряпинами, а стрілка, зроблена з якогось дивного чорного матеріалу, що переливається, ніби крило крука на світлі.

Піднявши його, я розглядаю дивний предмет з усіх боків, здивований тим, що стрілка крутиться, перш ніж застигнути на місці. Хіба так має бути?

На відміну від Фіни, я не надто розбираюся у таких речах, але майже впевнений у тому, що стрілка компаса не мала крутитися.

А тоді чую кроки позаду себе й обертаюся. Фіна стоїть за кілька кроків від мене, нажахана, і, здається, навіть не дихає. Її погляд зосереджений на компасі в моїх руках.

— Він твій? — питаю я.

Вона ковтає та киває. Я не можу зрозуміти що саме її налякало. Це ж просто компас?

— Пробач, я знайшов його на килимі, ти, мабуть, випадково впустила його.

Я протягую його їй, Фіна зривається з місця, забираючи його, й притискає компас до грудей.

— Дякую, — ледь чутно промовляє вона, уникаючи дивитися мені в очі.

— Не треба так лякатися, — м’яко промовляю я, помічаючи її напруження, — Ця річ цінна для тебе?

Я чув, що з нею не було ніяких речей, коли її знайшли. Вочевидь, це не так. Не бачу жодних інших причин, з яких хтось так переймався б через зламаний компас.

— Так.

— В такому разі тобі слід бути обережнішою. Не добре, якщо він загубиться.

— Так, пробач, — шепоче вона та відвертається.

Зміни у голосі та настрої Фіни надто значні, щоб їх не помітити чи проігнорувати. Що її так налякало? Те, що я підняв компас? Те, що вона його ледь не загубила?

Але ж в такому разі Фіна мала б відчути полегшення, бо він знайшовся, хіба ні?

— Щось сталося? — питаю я.

Вона обертається, ховаючи компас за спину, й намагається посміхнутися, але виходить не щиро. Кожен її жест, її міміка — усе видає, що Фіна нервує.

— Н-ні, все добре, правда. Я просто… — вона ковтає слину, намагаючись дібрати слова, а потім зітхає, — Пробач, ти не заслуговуєш такого ставлення, просто я не хотіла, щоб його хтось побачив.

— Бо він старий і зламаний?

Спочатку я так і подумав, але зараз мені більше не здається, що причина в цьому. Хоч я і не можу знайти цьому іншого пояснення.

Фіна мовчить, і я зітхаю, відчуваючи, як між нами виростає стіна. Чи, можливо, вона була там від самого початку?

— Я не розповім нікому про те, що бачив, — обіцяю я, хай і не розумію навіщо їй це приховувати. Що такого в старому компасі, щоб він був страшною таємницею?   — Тож не турбуйся, гаразд?

Вона вдячно киває, сідаючи на край ліжка, та досі уникає мого погляду.

Я не впевнений чи варто і далі її розпитувати, та хочу з’ясувати що відбувається.

— Я… щось зробив не так?

— Ні, звісно ні. Просто… я хотіла скористатися ним,  щоб орієнтуватися у тунелях.

— Але ж він зламаний, хіба ні? — заперечую я, — Ти могла заблукати.

— Я хотіла знову потрапити у ту бібліотеку, під озером. Почитати, щоб відволіктися. Але… ти знаєш чим усе закінчилося.

— Ти не могла заснути через бал? Все ж батькам не варто було так квапитися з ним…

— Ні, я досі думаю, що людей не варто змушувати чекати, просто… Мені ніяк не йде з голови усе, що сталося, розумієш? Шторм, кораблетроща… Я не думала що дістануся берега живою. Я взагалі не була впевнена, що дістануся берега. І дехто не вижив, і…

Вона заплющує очі, щоб зробити глибокий вдих, і я підходжу до неї, зупинившись лише за крок.

— Гей, я поруч. І я розумію, справді. Ти пережила таке, що не кожен зможе, і це було дуже страшно, але це вже позаду. Ти більше не у хвилях. Я поруч. І готовий вислухати тебе будь-коли, коли буду тобі потрібен. Якщо ти не готова, я поговорю з батьком, і ми перенесемо бал.

— Дякую, Крістіане, — нарешті Фіна дивиться на мене, і в її очах більше немає страху, тільки сум. І почуття провини, — Я дуже ціную це, справді. Пробач за таку дивну поведінку, це було дуже грубо з мого боку…

— Нічого, — я зітхаю, відчуваючи полегшення, хоч і не впевнений, що вона поділилася зі мною усім, що її турбує, й нахиляюся, щоб накрити її долоню своєю, — Якщо хочеш, ми можемо піти до бібліотеки завтра, після балу. Або я можу принести для тебе книги, якщо скажеш що саме хочеш почитати.