РОЗДІЛ 6

Фіна

Пройшовши по нескінченним коридорам, я виходжу до великих білих, інструктованих золотом дверей. Пара слуг у блакитних з золотом лівреях прочиняють їх переді мною, і я застигаю перед просторою світлою залою з великим довгим столом посередині.

Королівська родина вже тут. Король Георг сидить в голові столу. По ліву руку від нього — його дружина, така ж відчужена та мовчазна, якою я її запам’ятала. По праву руку — Крістіан.

Коли слуга повідомляє про моє прибуття, вони обертаються у мій бік, і я одразу ловлю на собі дві посмішки: теплу та щиру від Крістіана, і якусь лиху від короля Георга. Королева лише кидає у мій бік недовгий погляд, і, ніби втративши інтерес, відводить його, й концентрує на столових приборах.

Дивно. Як же це все дивно. Невже я — єдина, хто це помічає? Невже ані Крістіан, ані слуги не бачать, що з королевою щось не те?

Цікаво, що вона робитиме, якщо я звернуся до неї особисто? Чи відповість? Чи й далі мовчатиме?

— Нарешті ви до нас приєдналися, Фіно! — промовив король, поки служник відсував для мене стілець, — Сподіваюся вам вдалося добре відпочити?

— Так, Ваша Величносте. Дякую. Ваші люди дуже добре піклуються про мене.

— Радий це чути. Що ж, відпочинок — це добре, та головне — їжа.

Мить, і король клацає пальцями, і служники та служниці синхронно знімають кришки зі страв. Повітря одразу наповнюється пахощами спецій, запеченого м’яса, свіжих та запечених овочів. На столі й рагу, і суп з грінками, і запечена картопля з підливою, і навіть м’ясний пиріг.

Їжі так багато, що ми навряд з’їмо і половину, та не схоже, що бодай когось за столом це турбує. І я не можу не помічати цієї різниці в наших королівствах.

Ні, звісно, ми не голодуємо. Ані ми, ані прості люди. Втім, не звикли ось так розкидатися їжею.

Від думки про те, що вона зіпсується, в мене щось стискається всередині. Сподіваюся, те, що залишиться, принаймні не викинуть? Це ж можуть доїсти слуги? Собаки?

Не знаю чи є тут псарня, але певно що є.

За цією думкою тягнеться інша, жахливіша. Пов’язана з тим, для чого в палаці взагалі утримують собак. І раптом я відчуваю, що навряд зможу змусити себе проковтнути бодай шматочок м’яса.

— Фіно? Усе гаразд? — пошепки питає Крістіан. В його очах щире занепокоєння.

— Так, все добре, — кажу я, невпевнено посміхаючись. Та не схоже, що мені вдається його переконати.

Це погано. Мені точно не потрібно, щоб лікар оглядав мене, або ж гірше, перевіряв уночі. Тож я беру ложку, й занурюю її у суп, сподіваючись, що, якщо буду їсти, він заспокоїться і не наполягатиме на огляді.

З того, як Крістіан міцно стискає губи, я зрозумію, що він не востаннє порушив це питання.

На якийсь час в залі повисає тиша, яку порушує лише тихе дзенькання столових приборів, а тоді король Георг робить ковток зі свого кубка та промовляє:

— Щодо завтрашнього балу, ми з її Величністю подумали, що буде добре, якщо ви з Крістіаном, як головні винуватці, відкриєте його першим танцем. Ти не заперечуєш?

— Батьку, ти впевнений, що варто влаштовувати бал просто зараз, після такого потрясіння?

Король Георг недобре примружується, дивлячись на сина, але той непохитний.

— Крістіане, народ чекав на це багато років.

— Люди цілком можуть почекати ще кілька днів, поки моя наречена не відпочине як слід, і я не буду впевнений у тому, що з нею все гаразд, і що її здоров’ю нічого не загрожує.

Коли Крістіан кидає цей виклик батькові, мої брови повзуть вгору. Я не чекала, що він сперечатиметься через це, заради мене.

Це приємно і трохи хвилююче. Однак я не хочу, щоб він сердив батька, що, як я підозрюю, не є хорошою людиною. Хтозна-чим це обернеться. Тож я змушую себе посміхнутися, та промовляю:

— Дякую за турботу, Крістіане, правда. Та зі мною усе гаразд. До того ж багато людей дотувалися до цього балу та чекають на нього.  Нехай усе відбудеться завтра.

— І все ж, — не вгаває він, — Я думаю, тебе варто оглянути лікарю.

— Якщо мені стане зле, я тобі скажу, правда. Але зараз немає сенсу турбуватися, — обіцяю я.

А тоді нас перериває король:

— Що ж, якщо цього просить наречена, як їй відмовити, правда, Крістіане? — він посміхається, але в цьому жесті немає нічого доброго. Тільки задоволення від того, що план не змінюється, — В такому разі бал відбудеться завтра, як і було заплановано.

Крістіан не виглядає згодним, однак більше не сперечається. Певно, не може заперечувати, коли вже навіть я сказала, що зі мною все гаразд.

За столом знову запановує тиша. Розмова не клеїться, але в цьому немає нічого дивного, адже, схоже, Крістіан не так добре ладнає з батьком, як мені здавалося, а його мати досі мовчить, і мені цікаво чи це тому, що їй правда нічого сказати, чи тому, що цього воліє її чоловік.

Тепер, коли я знала правду про короля Георга, усе здавалося мені підозрілим, але поведінка його дружини насамперед. Тож,  не витримавши, я вирішую звернутися до неї особисто.