РОЗДІЛ 3

Фіна

Він залишив мене на кілька годин і пішов. Однак приставив охоронця. Блідого русала з довгим, білим мов сніг волоссям та сумними очима.

На відміну від нього, в цього немає щупалець. Лише довгий хвіст з гострими, схожими на акулячі, плавцями. Він не говорив до мене, тільки спостерігав, явно незадоволений тим, що я тут, тож я його не займала. Принаймні намагалася.

Та сидіння в кімнаті швидко наскучило мені. Я не мала ані книжок, на читання яких могла б відволіктися, ані навіть ненависного вишивання. І охоронець, якого мій рятівник-викрадач приставив до мене, моє єдине мовчазне товариство.

Тож, підвівшись з ліжка, я знову крокую до краю печери, й блідий русал миттю пожвавлюється, з ворожістю поглядаючи на мене.

— Тобі не можна виходити, — нагадує він, й, коли його губи рухаються, я бачу гострі, мов в акули зуби. Та в іншому вид в нього зовсім не загрозливий, якщо не враховувати те, що він має таке саме треноване тіло, хіба трохи худорлявіше, — Тандер хіба не попередив тебе, що ти помреш, якщо вийдеш за межі зачаклованої печери?

— Тандер? — перепитую я, з цікавістю дивлячись на нього, — То он, як звати того русала з щупальцями?

Русал витріщається на мене так, ніби я зробила щось жахливе, а тоді бурмоче, ніби не вірить власним вухам:

— Того русала з щупальцями… Дівчисько, та ти хоч знаєш хто він?

Я знизую плечима.

— Звідки мені знати? Він зі мною майже не розмовляє. Нічого не пояснює. Я навіть не знаю навіщо я тут сиджу.

Русал міцно стискає щелепи, знову ховаючи за губами свої гострі зуби, мабуть, шкодуючи через те, що взагалі заговорив зі мною. Можливо Тандер заборонив йому це робити. Я б не здивувалася.

Схоже вони не надто люблять людей.

Він мовчить, тож я підходжу ближче, до того місця, де закінчується печера та дія загадкової магії, й всідаюся просто на пісок, дивлячись на рифи.

Принаймні тут гарно, — думаю я, намагаючись ігнорувати спрагу  та відчуття голоду, що посилилося за останню годину.

Цікаво, скільки я ось так протягну? Без питної води та їжі? Мабуть, недовго. Втім, хтозна. Я і дихати під водою не мала б, однак я досі жива. І, якщо пощастить, такою і залишуся.

Я намагаюся не думати про це. Натомість розглядаю різнобарвні корали та риб. Вражено розтуляю рота, коли повз проноситься справжній скат та велика морська черепаха, й не можу приховати щирої посмішки, коли бачу якесь дивне створіння з довгим тілом, хвостом та чотирма лапками. На голові у створіння маленькі бірюзові ріжки, й великі оченята, що ніби сяють радістю, поки воно грається мушельками у воді.

Прослідкувавши за моїм поглядом, русал напружується, та нічого не каже, і я ледве втримуюся, щоб не звести очі під лоба. Ніби я можу з’їсти чи образити щось настільки миле!

Та і як? Я ж навіть кроку уперед ступити не можу!

Але за мить створіння помічає мене, й, висолопивши язик, суне просто на мене. Ще й так швидко, що ані я, ані мій охоронець, не встигаємо відреагувати чи ухилитися.

А тоді щось важке та тепле врізається мені в груди, й повалює спиною на пісок.

Скрикнувши, я широко розплющеними очима витріщаюся на створіння, що радісно дивиться на мене згори, й поводиться як велике веселе щеня, що не усвідомлює наскільки воно велике та важке.

Спочатку я не рухаюся, навіть не дихаю, бо гадки не маю чи воно не збирається мене з’їсти. Хтозна,  можливо в його раціон входять молоді дівчата, котрим настільки не таланить, що вони опиняються у цій печері?

Та створіння не виглядає вороже налаштованим. Особливо коли вирішує лизнути моє обличчя.

Від доторку неочікувано теплого та м’якого язика, я спочатку замружуюся, а тоді сміюся, бо мені стає лоскотно.

— Припини! — регочу я, і створіння нарешті злазить з мене, тож я можу підвестися, і як слід роздивитися його зблизька.

Крім блискучої гладенької луски в створіння також є трохи м’якенької шерсті на голові та лапках. Хвіст створіння вкритий напівпрозорими, мов крильця бабки, плавцями. А на його витягнутій милій мордочці, схожій на собачу чи лисячу, навіть є крихітний блискучий чорний носик.

Не втримавшись, я тягну до нього руку, й чухаю його за гострим вушком, як справжнє цуценя, і той знову висолопує рожевий язик, радісно розмахуючи у воді своїм довгим хвостом, здіймаючи тисячі крихітних бульбашок.

— Який ти гарний! Ну просто красень! — посміхаюся я, поки русал з жахом витріщається на мене. А тоді, коли створіння пливе вглиб печери, питає:

— Як ти це зробила?!

— Зробила що? — розгублено питаю я. А тоді знов відволікаюся на створіння, що несе мені мушельку у пащі, й залишає її на піску, просто біля мене, підштовхуючи її носом.

Нахиляючись, беру мушельку в руки й з захватом роздивляюся її. Велика, більша за мою долоню, гладенька й блискуча. Таких мені бачити раніше не доводилося.

Створіння вимогливо заглядає мені у вічі, ніби чекаючи від мене чогось, й мене осяює здогад.

— Ти хочеш, щоб я її кинула? — питаю я, та, звісно, воно не відповідає. Тільки допитливо схиляє голову на бік, підіймаючи одне вухо.