Тиждень рабства змінює людину. Через сім днів ми вже не були дітьми. Ми були ветеранами полуничного фронту. Наші руки нагадували клешні, спини не розгиналися, а шлунки навчилися перетравлювати макаронний бетон і просити добавки. Але найгірше було вночі.
Ми лежали на провислих панцирних сітках, дивлячись у стелю, де через діри було видно зорі та іноді крапав дощ. Ми планували втечу. Спочатку це були просто розмови. Але Система не дрімала. У нашому загоні знайшовсь "Павлик Морозов". Хтось із відмінників, мабуть, вирішив, що зайва порція компоту варта совісті, і здав нас Вожатій.
Нас вишикували посеред ночі. Прожектор трактора сліпив очі. Вожата з мегафоном виглядала, як комендант концтабору.
— Тікати надумали? — гримів її голос. — А ви знаєте, що буде? "Не зараховано" з практики! Ганьба на лінійці! Виключення з піонерів! Характеристика в школу така, що вас навіть двірниками не візьмуть!
Ми стояли, опустивши голови. Було страшно. Для радянського школяра "зіпсована характеристика" звучала як смертний вирок.
Але вони прорахувалися. Вони думали, що залякали нас. А насправді вони просто забрали у нас надію на легальне звільнення. А коли у людини забирають надію, вона стає небезпечною.
Ми зібралися за туалетом — єдиним місцем, де не було "вух". Нас було семеро. Хтось дістав пачку "Біломорканалу". Це були цигарки, якими можна було труїти колорадських жуків. Ми курили їх нервово, передаючи по колу. Вітька-скрипаль затягнувся, позеленів, закашлявся так, що ледь не виплюнув легені, але цигарку не кинув.
— Я не повернуся на поле, — прохрипів він зі сльозами на очах. — Краще здохнути від нікотину, ніж від полуниці.
План був простим, як і все геніальне. Між бараками й полем було три кілометри. Ми йшли туди пішки вздовж лісосмуги. Лисиця і кіт муркотали про своє. Переклик була тільки ранком до плантацій та ввечері після. У нас було хвилин тридцять поки йшли до загону для рабів.
Ранок настав сірий і рішучий. Ми вийшли із зони бараків. Вожата йшла попереду, обговорюючи з фізруком важливі педагогічні проблеми, де дістати самогон. Ми пірнули в лісосмугу.
— Розходимося групами, — скомандував я. — Менше народу — менше підозр.
Двоє хлопців, Сашко й Андрій, побачили на дорозі вантажівку ГАЗ-53. Вони вибігли, махаючи руками. Вантажівка зупинилася. Вони радісно застрибнули в кузов... Ми спостерігали з кущів, як машина розвернулася і поїхала... прямо на поле. Водій виявився місцевим, з тієї ж "банди". Він віз порожні ящики під ягоду. І привіз двох дезертирів прямо в руки Вожатій. Їхня доля була сумною, але ми не мали часу на жаль.
Нас лишилося п'ятеро: я, Вітька-скрипаль, Валєра, який біг напрочуд швидко для своєї ваги, Роман і Льонька. Ми вийшли на трасу. На горизонті з'явився він. Автобус. Він був старий, запилений, але для нас він виглядав як білий лайнер. Він був порожній. Ми замахали руками так, ніби намагалися злетіти.
Автобус загальмував. Двері відчинилися з протяжним стогоном. Водій, дядько в кепці, подивився на нас. Ми були брудні, з червоними від соку руками, з шаленими очима. Він все зрозумів. Він посміхнувся — широко, показуючи золотий зуб. — Що, каторжани? "Спартак" на волі? — запитав він весело. — Не перші тікаєте. Залазьте. Тільки ховайтеся на заднє сидіння, якщо ДАІ зупинить, скажете, що ви мої діти. Всі п'ятеро.
Ми прокралися назад і впали на сидіння. Коли автобус рушив, і я відчув вібрацію двигуна під спиною, це було найкраще відчуття у світі. Це була вібрація Свободи. Ми їхали геть від Норми, від Мегафона, від липкого жаху.
Київ зустрів нас шумом і байдужістю. Але для нас це була музика. Я ввалився додому. Тиша. Нікого немає. Перше, що я зробив — заліз до холодильника. Відкрив його, як відкривають сейф зі скарбами. Світло лампочки освітило Його Величність Сервелат. Сир. Масло. Справжній хліб. Я дістав усе. Я їв, стоячи посеред кухні, не миючи рук (хоча кірка від полуниці вже майже відпала разом зі шкірою). Я запивав ковбасу молоком прямо з пляшки. Це був бенкет переможця.
— О, явився, — пролунав голос від дверей. Мати стояла в коридорі, схрестивши руки на грудях. Вона не виглядала здивованою. — Ти знаєш, що мені вже дзвонили? — запитала вона крижаним тоном. — Директор школи. Вожата. Вони кажуть, що ти зірвав виробничий план. Що тебе виключать. Що ти ганьба родини.
Я проковтнув шматок сиру.
— Мамо, — сказав я, витираючи рот рукавом. — Ми там не жили. Ми там виживали. Я не повернуся. Краще розстріляйте мене біля смітника.
Вона подивилася на мої руки. На мої подряпані щоки. На те, як жадібно я тримав батон. Її погляд пом'якшав. Вона зітхнула.
— Святкуємо, кажеш? Свободу?
— Ага, — кивнув я.
— Ну гаразд, революціонер, — вона пройшла на кухню. — Зі школою я розберуся. Скажу, що ти захворів. На якусь страшну хворобу. На алергію на дурість, наприклад.
Вона сіла навпроти.
— Але практика є практика. Байдикувати в Києві ти не будеш.
— Я не буду байдикувати, — швидко сказав я, відчуваючи, що час для мого козиря настав. — Відправ мене в село. До діда Івана. На стан. Там техніка. Там залізо. Я хочу працювати, мамо, чесно. Тільки не з ягодами.
Мама посміхнулася.
— До діда Івана? Ну-ну. Ти думаєш, там курорт? Він з тебе три шкури здере.
— Хай дере, — відповів я. — Аби не липке.
Так закінчилася моя епопея з вітаміном С. Я ще не знав, що міняю "шило на мило", а точніше — полуничний сироп на солярку і мазут. Але це вже була зовсім інша історія. Історія про те, як старий велосипед і іржава сапа можуть навчити життя краще за будь-якої педради.