Кулінарний джихад

Сонце в зеніті — це не час доби. Це вирок. Четверта година на полі. Шлунок почав подавати сигнали біди, які за гучністю могли б перекрити навіть мегафон нашої Вожатої.

І тут виникає головний парадокс "полуничного табору". Ти знаходишся посеред тонни їжі. Червона, стигла, налита сонцем біомаса лежить біля твоїх ніг. Теоретично, ти можеш їсти. Практично — після третьої ягоди твій організм вмикає захисний рефлекс. Ти не можеш на неї дивитися. Вона солодка до нудоти. Вона тепла. Вона брудна. На язиці з'явилися антиполуничні запобіжники й ти мрієш не про ягоди. Ти мрієш про шматок чорного хліба з сіллю. Або про шмат сала. Аби тільки воно було не полуницею і несолодким.

— Обід! — гаркнув мегафон.

Це слово подіяло на нас, як електричний розряд на жаб'ячі лапки в кабінеті біології. Ми кинули відра. Ми побігли. Це була міграція лемінгів до урвища, тільки замість урвища на нас чекав навіс із шиферу, під яким стояли довгі столи, збиті з дощок, на яких ще, мабуть, писали укази царя Гороха.

Кухня. Свята святих. Тут заправляла тітка, яку ми подумки називали "Мадам Ополоник". Її біцепси викликали повагу навіть у фізрука. Вона не накладала їжу. Вона її жбурляла.

— Тарілку тримай рівно! — крикнула вона і ляпнула мені в миску "Це".

Я подивився на вміст. Це були макарони. Але не ті італійські спагеті, які малюють на упаковках. Це був моноліт. Макаронний брикет, зварений у єдину архітектурну форму. Він тремтів, як холодець. Зверху на ньому лежала котлета, яка складалася з хліба на 90% і з надій на м'ясо на решту 10%. Поруч стояла склянка з рідиною кольору розмитої акварелі. У меню це називалося "Чай", але на смак і кольором це нагадувало відвар із віника, яким підмітали плац.

Ми їли мовчки. Стук алюмінієвих ложок об миски звучав, як тюремний набат. Ми їли цей клейстер, бо він був солоним. Бо він був гарячим. Бо ми були молодими організмами, які спалювали калорії швидше, ніж трактор солярку.

Але найцікавіше почалося після "десерту", яким виявилося печиво "Шахматне", тверде, як сама доля). Почалася політінформація. А точніше — фінансовий звіт.

Вожата злізла з трактора і дістала зошит. Вона виглядала, як прокурор на суді. 

— Отже, орли, підіб’ємо підсумки, — її голос звучав урочисто. — За першу половину дня ваш загін здав сто ящиків.

Ми випнули груди. Сто ящиків! Ми — стахановці. Ми — герої праці. Ми вже подумки купували собі жуйки, касети й, може, навіть нові кеди.

— За розцінками радгоспу, — продовжувала вона, водячи пальцем по сторінці, — це виходить по сорок копійок на кожного бійця.

Сорок копійок. Я переглянувся з Вітькою. Ну, не мільйони, але на морозиво вистачить.

— А тепер, увага, — Вожата зробила павзу, гідну фіналу трагедії Шекспіра. — Вираховуємо вартість вашого проживання, комунальні послуги, я згадав дірку в підлозі й іржаву трубу, і, звісно, цей чудовий, калорійний обід.

Вона підняла очі й подивилася на нас із материнською жалістю. 

— Обід і утримання коштують п'ятдесят копійок на добу.

Тиша. У цій тиші було чути, як муха б’ється об склянку з-під "чаю" в істериці.

— Тобто... — тихо запитав Валєра, наш товстий економіст. — Ми ще й винні?

— Саме так, Валєрію, — радісно підтвердила Вожата. — Ви у мінусі на десять копійок. Кожен. Але не хвилюйтеся! Радгосп вірить у вас. Ви відпрацюєте цей борг завтра. Або післязавтра. Головне — не зупинятися!

Я сидів і дивився на недоїдений шматок макаронного моноліту. Світ перевернувся. Це була геніальна схема. Радгосп не просто отримав безплатну робочу силу. Він створив систему, де раби самі оплачують свої кайдани. Ми працювали, щоб їсти макарони, які давали нам сили працювати далі, щоб оплатити наступну порцію макаронів. Це було перпетуум-мобіле. Вічний двигун експлуатації.

— А якщо я не хочу їсти? — запитав хтось із задніх рядів. — Можна я не буду обідати й заберу гроші?

Вожата засміялася. Це був сміх людини, яка знає, що вихід із підводного човна тільки один. 

— Не можна, любий. Харчування обов’язкове за санітарними нормами. Ми ж піклуємося про ваше здоров'я!

Я вийшов з-під навісу. Сонце світило так само яскраво, але тепер воно висвітлювало не поле з полуницею, а фінансову піраміду, в основі якої стояли ми — тридцять підлітків у брудних штанях.

Я подивився на свої руки. Вони все ще були червоними від соку. Я подивився на поле. Тепер я бачив там не ягоди.Я бачив країну дурнів. Я бачив там монетки. Дрібні, липкі монетки, розсипані по землі, які мені треба було зібрати, щоб просто вийти в нуль. Я відчував себе Буратіно, фізрук був котом, а вожата лисицею, напевно завгосп Карабас.

Це був момент, коли романтика остаточно здохла. На її могилі не виросла квітка. Там виріс чіткий, холодний розрахунок. Мені треба було валити. Не тому, що важко. А тому, що я не хотів бути боржником за право жерти клейстер. Мені потрібен був інший контракт. Контракт із залізом.