Архітектура "Відпочинку"

Знаєте, в Радянському Союзі любили абревіатури. Вони звучали як діагноз або як вирок трибуналу. Але найстрашнішою з них була не КДБ і навіть не КПРС. Це була абревіатура з трьох літер, яка ламала дитячу психіку швидше, ніж шкільна їдальня — шлунок.

ТПВ. Табір Праці та Відпочинку.

Коли я вперше побачив цю вивіску на іржавих воротах, пофарбованих у колір "туги зеленої", я одразу зрозумів: слово "Відпочинок" сюди потрапило або через друкарську помилку, або це був такий тонкий партійний гумор. Бо єдиною, хто тут відпочивала, то совість директора радгоспу.

Нас вивантажили з запиленого автобуса, як десант штрафбату. Міські діти з наївними очима. Ми думали, що це буде романтика: гітара, вечірні вогнища. Ага, зараз. Романтика закінчилася рівно в той момент, коли нам показали наші апартаменти.

Це був барак. Хоча ні, називати це бараком — це ображати архітектуру ГУЛАГу. Це був дерев’яний щитовий сарай, крізь щілини якого можна було вивчати астрономію, не виходячи на вулицю. Вдень там була температура, як у сауні для грішників, а вночі — як у холодильнику "Дніпро".

Але головним атракціоном були ліжка. Панцирні сітки. Винахід інквізиції, який чомусь приписали радянським меблевим фабрикам. Коли ти сідав на це ліжко, твоя п'ята точка миттєво зустрічалася з підлогою. Сітка розтягувалася так, що ти опинявся в пастці. Спати можна було тільки в позі банана або ембріона, якого життя вже добряче покрутило. Уявіть собі: тридцять пацанів лежать у цьому ангарі, загорнуті в сітки, як риба в супермаркеті, і тихо ненавидять всесвіт.

— Звикайте, — сказав фізрук, який миттєво мутував із доброго дядька з м'ячем у наглядача. — Комфорт треба заслужити.

З гігієною було ще веселіше. Умивальник являв собою довгу іржаву трубу з дірками, прикручену до паркану. Вода там була двох станів: або її не було, або вона була такої температури, що від одного дотику зводило вилиці й випадали пломби. Але справжнім випробуванням на мужність був туалет. Це була дерев'яна будка на краю географії. Дверей там не було — мабуть, щоб єднання з природою було повним. Замість унітаза — дірка в підлозі, що дивилася прямо в безодню. Ти заходив туди з однією думкою: "Тільки не подивися вниз, тільки не подивися вниз". Бо якщо безодня подивиться на тебе, ти зрозумієш, що Данте писав своє "Пекло" саме з цього сільського нужника.

А потім настав ранок. І почалася вона. Велика Полунична Битва.

Нас вигнали на поле, коли сонце ще тільки думало, чи варто йому взагалі сходити над цим концтабором. І тут я побачив ЇЇ. Це була не жінка. Це була Функція. Вожата. Вона стояла на причепі трактора, наче Ленін на броньовику, тільки в руці у неї був не кашкет, а білий, потертий мегафон. Вона не говорила. Вона транслювала волю Партії прямо в мозок.

— Більше збирай! Менше мрій! — вдарив звуковий кулак по наших сонних головах.

Я подивився на поле. І мій внутрішній світ зів'яв. Це не була грядка у бабусі на дачі. Це було геометричне пекло. Ряди полуниці були ідеально рівними й сходилися в точку десь на горизонті. Це була оптична ілюзія, створена садистом-агрономом, який віддано вірив у шлях комунізму. Ти стоїш на початку рядка, дивишся вперед і розумієш: ти ніколи не дійдеш до кінця. Ти постарієш, помреш, а цей рядок буде тягнутися вічно.

— Норма — двадцять ящиків! — прохрипів мегафон. — Хто не здасть — обіду не отримає!

І ми пішли. Знаєте, в рекламі полуниця — це еротично. Дівчина в білій сукні ніжно кусає червону ягоду... Забудьте. Через годину я ненавидів цю ягоду лютою, біологічною ненавистю. Це не фрукт. Це біомаса. Вона була скрізь. Сік. Солодкий, липкий сік. Він засихав на руках миттєво. Під нігтями утворилася чорно-червона кірка, яку не брало ні мило, ні та крижана вода з труби. Мої руки виглядали так, наче я щойно провів розтин без рукавичок. Штани на колінах стали твердими від бруду і перетворилися на панцир.

Я повз по цьому полю, як поранений партизан. Сонце смажило потилицю так, що здавалося, мозок закипає. Тіні не було. Була тільки Норма. Велике, страшне божество, якому ми приносили в жертву своє дитинство.

Поруч зі мною повз Вітька з паралельного класу. Він був відмінником, грав на скрипці. Зараз він виглядав як зомбі. Він механічно зривав ягоду — разом із хвостом, з листям, з грудкою землі — і кидав у відро. 

— Я більше не можу, — прошепотів він. — Я зараз стану полуницею. 

— Що? — не зрозумів я. 

— Мене розчавлять, — сказав він, дивлячись на свою руку, вкриту червоним місивом. — Я стаю м'яким. Вони нас просто "вживають".

Я подивився на свої руки. На них засихала "вітамінна" кірка. Я подивився на мегафон, який знову ревів про норму. І зрозумів, що Вітька правий. Тут не було місця особистості. Тут ти був просто механізмом для переміщення ягоди з куща в ящик. Біороботом, якому замість мастила заливають компот із сухофруктів.

— П'ятий загін! Чому повільно?! — гавкнув мегафон.

Я витер піт брудним рукавом, розмазуючи червоні плями по обличчю, і знову встромив пальці в листя. Відпочинок, казали вони. Трудове виховання, казали вони. Єдине, що виховувало це поле — це бажання втекти. Втекти туди, де немає нічого м'якого, липкого і солодкого. Туди, де світ складається із заліза, бетону і мазуту.

Але поки що я був тут. Бранець вітаміну С. І попереду в мене було ще дев'ятнадцять ящиків до права на миску розварених макаронів.