Розділи І-ІІ

Розділ І

Чернігів. 19.12.2010

Телефонний дзвінок, різкий та гострий мов лезо бритви, обтяв мої сни і повернув зі світу уяви у буденне повсякдення. Я тріпнув спросоння головою, розганяючи клапті сновидінь, і закліпав повіками: перехід із однієї реальності в іншу зажди давався мені важко, навіть боляче. Дивного в цьому нічого не було, адже відомо, що найміцніший сон людину завжди долає зранку. У моєму випадку було так, що саме зранку мені снилися геть особистісні сни: я кудись запізнювався, губив документи чи якісь речі, з кимось сварився, комусь завдавав прикростей чи навпаки. Через те було вкрай необхідно дожити оте саме потойбічне для свідомості життя, додивитися той клятий сон до останку, аби дізнатись чим саме він закінчиться і вирішити усі проблеми, котрі мене раптом заскочували.

Наступний дзвінок остаточно перемістив мене у будні, коли, попри усе небажання, треба прокидатися, підніматися, повертатися у це реальне життя і збиратися на роботу. Я навмання помацав рукою біля дивану – там завжди стояв телефон, аби при потребі до нього зручно було дотягнутися. Ледве рука намацала слухавку, як очі звично розплющилися і перед очима постав настінний годинник – 7 година ранку.

– До дідька! – вихопилося мимоволі. – Ще можна спати і спати…

Я ледве притулив слухавку до вуха, готуючись видати цілу кулеметну чергу образливих слів на адресу того, хто наважився мене збудити о такій порі, проте не встиг. На тому кінці дроту почувся знайомий голос, який завжди примушував моє серце пришвидшено битися. Так зазвичай буває у гончого пса, коли він бачить свою жертву або очікує на команду мисливця "Ату!".

– Славо, привіт! Тільки не падай – зараз почуєш сенсацію! – замість вибачення загуло у слухавці.

Не знаю, чому мій співбесідник уважав, що я маю впасти, адже я ще лежав у ліжку, проте вже за тембром я негайно ж визначив – трапилось щось надзвичайне.

– Ти можеш зараз приїхати до «льотки»? Точніше, на Єськова, будинок 14-Д.

– Взагалі-то я ще сплю…

– Раджу тобі не гаяти часу на умивання та снідання, а прибути негайно. Як запізнишся – будеш потім шкодувати.

– А що там? – несміливо поцікавився я. – Якесь масове вбивство і я маю поглянути на купу понівечених трупів?

На мить у слухавці постала пауза, а затим мій співрозмовник якось так задумливо, навіть розгублено мовив:

– Ну, масового тут нема нічого. А от щодо понівеченого, то…

Він не доказав, гейби залишивши мені простір для розмірковування та напруження фантазії. Це мене нашорошило і геть позбавило останніх клаптів сновидінь – таким загадковим Андрій Саксаганський, начальник прес-служби міського УМВС, ще ніколи не був.

– То що там, Андрію – у Чернігові з’явився черговий маніяк? – Я зробив останню спробу відмовитися від запрошення, сподіваючись, що нічого надзвичайного протягом ночі у місті не трапилося, що це – звичайна "битовуха", яка трапляється мало не щотижня.

– Я не знаю, – буркнув він у слухавку. – Ніхто не знає. І ніхто нічого не розуміє… То ти приїдеш чи як? Бо зараз приїде спец-бригада, заберуть тіло… радше те, що від нього залишилось… І ти нічого не побачиш.

Фраза про те, що "від тіла щось там залишилось" ще більше стривожила мою душу: серце швидко-швидко застрибало у грудях, кров шугнула в голову, а мозок враз напружився, малюючи у щедрій уяві креативно мислячої людини бозна які картини нічної пригоди.

– Я вже їду! – мовив я у слухавку, одночасно іншою рукою відкидаючи убік ковдру: якщо без снідання та ранкової гімнастики, то на збори мені досить семи-восьми хвилин.

– Давай швидше! Я чекатиму! – відгукнувся Андрій і лише тут я усвідомив, яким сумним та зажурливим був його голос.

Я кинув слухавку на телефон і обернувся. Позаду мене на ліжку спала дівчина. Вона була геть гола і аніскільки не зважала на мої телефонні розмови. Ковдра сповзла з неї наполовину, тож моїм очам відкрилася справжня краса: гарні обводи тіла, шовкова смаглява шкіра, густе темне волосся, зваблива спина і плечі. Проте милувався я тією красою лише одну-єдину мить – у свідомості вже прокидалося завзяття й азарт до нової, загадкової ще не розкритої чернігівськими детективами кримінальної справи.

Я рішуче поклав руку дівчині на стегно і ніжно його погладив долонею.

– Інно… Ліно… Лідо… Чи як там тебе… Вставай!

Дівча ворухнулось і щось промурмотіло у відповідь.

– Кажу: вставай! – Я поплескав долонею по звабливому дівочому стегні.

– Що трапилось? – Озвалась нарешті вона і по голосу було зрозуміло: це не її час для прокидання.

– Вставай, кажу! Швиденько.

– Так ще рано.

– Кому рано, а кому може бути вже й пізно. Підйом! Вдягайся, бо твої речі викину у під’їзд. Тоді вдягатимешся на сходах.

Цього разу я рішуче ляснув дівчину по голій сідниці, примушуючи піднятись, і відкинув ковдру геть. Дівка зойкнула, проте вислуховувати її дорікання я не став. Натомість підвівся і впевнено рушив до ванної.

Поки я швидко вмивався і чистив зуби, в голові бджолиним роєм роїлися думки. По-перше, вночі у місті трапилося вбивство, причому дуже жорстоке. Це вже само по собі сенсація, за яку Петрович – головний редактор моєї газети – мене неодмінно похвалить. Адже люди так люблять читати про різні прикрості, що трапляються у житті собі подібних – вбивства, зґвалтування, пограбування та інші малоприємні речі. Чим більше сенсацій, тим кращі тиражі. По-друге, наполягання начальника прес-служби, аби я приїхав, вже саме по собі свідчить, що я маю, ні – повинен – на це поглянути. І по-третє, розгублений тон Андрія, який за двадцять років роботи в органах внутрішніх справ багато чого встиг побачити, свідчив про те, що трапилось щось настільки надзвичайне, що навіть цей досвідчений мент, якого я дуже поважав, не зміг опанувати власної розгубленості. Отже було щонайменше три причини, через які я був змушений позбавити свій шлунок сніданку, а тіло – розігріваючих вправ з повним напруженням усіх м’язів.