Розділ 1. Дін

Я живу так, ніби кожен день — це ще один раунд гри, яку я давно виграв. Іноді мені здається, що весь світ просто намагається наздогнати те, що я вже давно залишив позаду.

Мій ранок починається не з кави, а з тиші.
Густої, майже фізичної. Її я поважаю більше, ніж людей.

Люди… вони завжди щось хочуть. Грошей. Уваги. Свого місця поруч зі мною. Смішно. Бо поруч зі мною місця немає навіть для мене самого.

Я не люблю будильники. Я прокидаюся тоді, коли мозок вирішує, що я вже достатньо втратив часу. Кидаю погляд на  місто з висоти свого пентхаусу і так, у цьому є щось нарцистичне, але я не збираюся виправдовуватися. Я працював заради цього. Зубами. Кров’ю. Холодними руками, у яких давно немає наївних ілюзій.

Вмикаю телефон — десятки пропущених. Від людей, які думають, що я їм щось винен...Ні. Єдиний, кому я винен — це собі. Мій бізнес росте, як бур’ян після дощу.
Не тому, що я геній, хоча так теж можна сказати. А тому, що я не граю чесно. Чесність — це для тих, хто хоче жити спокійно... Я так не хочу.

У ванній дзеркало показує мені обличчя, яке більшість жінок називають “небезпечно привабливим”. Я ж бачу в ньому інше...Силу...Стриманий хаос. Людину, яка занадто рано зрозуміла, що любов — це зброя, а довіра — смертельна дірка в броні.

Рубашка. Темна, розстібнута трохи більше, ніж дозволяє офіційний дрес-код. Пальці ковзають по татуюванню на шиї, і я усміхаюся, бо ця чорна змія, здається, єдина, кому я дозволив бути близько.

Я виходжу в місто, і світ змінюється. Люди відступають. Простір відкривається. Я бачу все гостро та чітко. Передбачаю кроки.
Будую сценарії. Я звик керувати. 

Стиль життя? Його можна описати просто. Я живу швидко. Заробляю багато. Не прив’язуюся ні до кого. І залишаюся один навіть там, де навколо мільйон людей. Це не скарга. Це мій вибір.

Я знаю, хто я. Звідки прийшов. І знаю головне, що ніхто й ніщо не зламає мене. Принаймні, я так думав. До того дня, коли в моє життя ввірвалася вона. І вперше за довгий час я відчув… несанкціонований хаос. Її ім’я я тоді ще не знав. Але вже тоді зрозумів, що моя рівновага закінчилася.
І почалася гра.

Вечір почався як завжди, занадто гучно.
Мій улюблений бар. Не тому, що там подають добрий віскі. А тому, що з вікон видно все місто, яке я вже давно вважаю своїм. Я прийшов вирішити питання з клієнтом.
Швидко. Спокійно. Без емоцій. Але доля вирішила, що спокій сьогодні не для мене.

Я побачив її ще до того, як вона побачила мене. Довге чорне волосся, темний силует на тлі міста, що світилося під ногами.
Жінка, яка не намагається привертати увагу, і саме тому привертає її найбільше.

Я підійшов ближче. Простір між нами був наповнений моєю впевненістю до того моменту, поки вона не заговорила.

Вона різко повернула голову, втупилася мені просто в очі й сказала:

— Якщо ти збираєшся підкотити до мене з пафосними фразами, краще одразу повернись і йди.

Смілива усмішка сама з’явилася на моєму обличчі...Добре.

— А якщо я прийшов не з фразами? — відповів я спокійно. — А просто подивитись ближче?

— Тоді, краще дивись здалеку. — Вона ковтнула свій коктейль і навіть не моргнула. — У мене алергія на типів, які думають, що їм усе можна.

— І що ж ти думаєш я можу?

— Надокучати. — Вона повільно оглянула мене з голови до ніг, без сорому. — І здається, я вгадала.

Я засміявся. Не стримався.

— А ти завжди така гостра?

— А ти завжди такий нав’язливий? — її голос був холодний, але гривастий. — Чи це сьогодні спецпропозиція?

Вона б’є точно. Слів мало, але удар сильний.

— Я — Дін, — сказав я, не відступаючи.

Вона зробила паузу. Ніби оцінювала, чи варто взагалі називати своє ім’я.

— Кейт, — кинула коротко. — Але тобі моє ім'я ні до чого.

— Чому?

— Бо я не для тебе.

— А для кого тоді?

Її брова злетіла.

— Для тих, хто знає, що робить. — Вона розвернулася до бармена. — І повтори мені, будь ласка. Можливо, другий допоможе витримати цього… — вона кинула погляд на мене, усміхаючись куточком губ, — гостя.

— Гостя? — я нахилився ближче. — Я думав, я тобі подобаюсь.

— Помилився.

Вона відвернулась, і це було найкраще “вибісила”, яке я бачив у житті.

Все...Мене зачепило. Не її краса. Не її фігура. Не те, як вона тримала келих, ніби королева. А її здатність говорити зі мною так, ніби я — ніхто.

І я вже тоді зрозумів, що ця дівчина явно не випадкова. І я не зійду з цього місця, поки не зміню її думку.

Вона відвернулася від мене з таким презирливо-станим видом, ніби я був просто шумом у барі. Шумом, який легко вимкнути.

І мене це…смішить. Рідко хтось має сміливість вивести мене з рамок. Але дівчинка, Кейт, робила це майстерно.

Вона думала, що я піду. Що я відступлю після одного її холодного “ні”...Наївна.
Я оперся на барну стійку поруч і спокійно подивився на неї збоку.

— Я не люблю, коли мене ігнорують, — кинув я тихо.

— А я не люблю, коли чоловіки думають, що вони — боги, — відповіла вона навіть не повертаючи голову.

Зухвала. Гостра. Вона мала характер, який зазвичай змушує мене розвертатися і йти,  бо я не витрачаю час на ігри. Але ця гра пахла небезпекою. А я люблю ризики.

Бармен поставив перед нею новий коктейль. Кейт обхопила келих пальцями з чорним лаком і зробила один повільний ковток. Навмисно повільний.

— Ти навіть не спробувала дізнатися, хто я, — сказав я тихо.

— Я вже визначила для себе достатньо, — вона легенько вдарила нігтем по склу. — Ти — той, хто звик, що всі падають до його ніг.

— І ти вирішила бути винятком?

— Ні, — вона глянула прямо в очі, і погляд був холодний. — Я вирішила бути тією, хто не втрачає час на погані ідеї.

Вона назвала мене поганою ідеєю.
Мене. І десь всередині щось клацнуло. Не злість. Не образа. ЦІКАВІСТЬ.

Вона була нетиповою. Неприступною.
І найголовніше — чесною у своїй зухвалості. Я трохи нахилився до її вуха, щоб почула тільки вона.