Глава 6

Аня

Я розплющую очі рівно тоді, коли моя новоспечена сусідка заявляє, що хоче допомагати людям. Хочеться роздратовано хмикнути й сказати дівчинці, що вона народилася якось зарано для подібного. Утопія не для нашого суспільства. 

Варто Стасу піти і я різко сідаю на дивані. Перед очима одразу темніє, але я вперто намагаюся встати.

— Ти куди, ляж! — вигукує Оля.

Багатозначно дивлюся на неї й все одно встаю. Тіло похитує, та мене це не зупиняє. Я не збираюся висіти у когось на шиї тягарем. Стас має рацію, їх не стосується! Їх обох не стосується все, що відбувається зі мною. 

Мене можна з чистою совістю назвати невдячною, але я така. 

— Аня! 

Зупиняюся перед дверима, повертаюся до сусідки й дивлюся на неї. Мозку складно обробляти інформацію, та я знаю, що мені потрібно піти.  Я повинна піти. 

— Передавай брату привіт, — хрипло вимовляю. 

Кашель стискає горло, тож швидко вибігаю у коридор, знаходжу у кишені ключі й ховаюся у своїй кімнаті. Знесилена падаю на ліжко, стогну в голос й заплющивши очі просто лежу. 

За кілька хвилин мої двері відкриваються з таким звуком, що здається, наче злетіли з петель. Не можу змусити себе сісти. Не цього разу. Фізичний стан підводить. 

— Ким ти б не був чи була, вшивайся, — вичавлюю з себе слова. 

— Знав, що ти невдячна! 

Стас! Господи, якого чорта, а?

— Я невдячна. Так. Ми це з'ясували. Тепер геть! — бурмочу в подушку.

— О, бачу отрута у твоїй крові не піддається хворобі, так і плюєшся нею.

Стогну чи то рикаю й все ж повертаюся на спину. Стас стоїть поряд з моїм диваном. Стильний одяг, темне волосся мокре, а магнетичні очі дивляться аж занадто прискіпливо. 

— Що? 

— У тебе температура.

Роздратовано хмикаю.

— Без тебе знаю. 

Хлопець звужує погляд. Різні очі спалахують шаленим вогняним блиском, блакить одного ока нагадує цунамі, а темно-карий колір іншого кричить про темне золото. 

— Що ж, — викарбовує він та підіймає наді мною пакет. — Не дякуй!

На мене сиплються різні коробочки. Не одразу, та зрештою розумію, що це ліки. 

— Я гроші за них не віддам, — ціджу.

— Мені не потрібні твої гроші, — фиркає. — Під дверима продукти. Одужуй. Або ж ні. Як хочеш.

Стас зникає за дверима. Та не проходить і хвилини як влітає Оля зі словами:

— Потрібно збити температуру. 

Так і хочеться кричати. Що за сімейство таке? Ну навіщо їм я? Я б в житті сама собі не допомагала. Я знаю себе і свій характер. В мені егоїзму більше ніж в усіх жителів нашого міста.

— Не страшно заразитися?

— Зараза до зарази не чіпляється, — весело заявляє сусідка та збирає усі ліки на мені й кидає, що йде заварити мені чай.

Змушую себе сісти. Кілька хвилин, поки знаходжуся у тиші, намагаюся взагалі усвідомити, що сталося. З соромом пригадую як Стас ніс мене на руках. Здається ніс. Дивно, адже йому до джентльмена дуже далеко. 

Двері знову відмикаються, просто не кімната у мене, не приватний простір, а надбання суспільства. На порозі Стас. 

— Ніяк не вгамуєшся? — кидаю байдуже.

— Образиш мою сестру знову і я тебе покараю.

— Серйозно? — нервовий сміх виривається з мене. — Як? Відшмагаєш?

Хлопець серйозний. Підходить ближче та чітко каже:

— Моя сестра завжди любила таких, як ти. Знаєш, там одноокі кошенята, собаки без лап. Така вже вона, що зробиш. Вона дуже ніжна дівчина, готова допомагати усім, рятувати усіх. Оля не розбирається у людях. Ти погана людина, Аня. Тому так, якщо потрібно буде, я не просто відшмагаю. Я зроблю усе, щоб твоє життя стало гіршим.

Закочую очі.

— Ау, ти бачив, де я живу? Куди гірше? 

Стас мовчки пронизує мене поглядом. Він значно красномовніший за слова. Не витримую, перша відводжу очі. Це дивно, адже раніше я ніколи перша не відводила очей. 

— Завжди є куди гірше, — тихо вимовляє.

Оля вривається до мене з тацею. На ній чашка з чаєм, печиво і купа таблеток. Здивовано дивлюся на все це й окидаю поглядом брата та сестру. Дивні люди, однозначно дивні. Втім, егоїстична частина мене все ж не відмовляється від опіки. Врешті, мені потрібно одужати. 

Я покірно випиваю усе під суворим поглядом Олі й лягаю під ковдру. Сусідка вимагала, щоб я переодягнулася, та брат її вгамував. Лише після цього сімейство дало мене у спокій, шкода, що ненадовго. Оля сказала, що вранці повернеться. 

Чесно кажучи спочатку я біснуюся. Я не звикла, щоб за мною доглядали так. Коли були живі батьки, а я хворіла, мама читала мені. Завжди. Навіть у сімнадцять. Це був збірник казок, старих, дещо дивних, як для сучасності, але цікавих. А тато у такі дні купував мені улюблений тортик з горішками, і так ми проводили вечори. Разом. 

Тепер я зустрічаюся з самотністю. Я звикла до цього. Звикла, що нікому не потрібна. Навіть, коли ще керувала батьківським бізнесом, я знала, що насправді мене не люблять. Просто ніхто в очі сказати не міг. 

Але ці двоє…. Дивні. Один врятував надворі, хоча міг пройти повз. Інша лікує. Що з ними не так? Щось потрібно від мене? 

Так і засипаю, варто температурі знизитися. Мені сниться дощ і теплі руки. Сниться ніжний голос мами, її сміх і смак тортику. Я не хочу прокидатися. Дуже-дуже не хочу. Уві сні добре. Спокійно. Затишно. А я дуже давно не відчувала подібного. 

Стас

Дзвінок Олі змушує нервово схопити телефон у руки. Тоша в цей час встигає кинути погляд на екран й побачити хто телефонує. Невдоволено відповідаю. У нас тут правки на замовлення, тож часу на розмови немає. 

— Якщо це не кінець світу, то поговоримо пізніше, — починаю, поки сестра не встигла і слова сказати.

— Добрий ранок, братику, — милий голос Олі звучить навіть сонячно якось, чи що. 

— Я на роботі, — попереджую її.

— Знаю, Аню потрібно в лікарню.

Ну все. Я й так роздратований через проєкт моста, а тут ще й міс Божевільна Змія на шию впала.