Розділ 8. Танго на мінному полі

Меланія

Я стояла під струменями гарячого душу вже двадцять хвилин, намагаючись змити з себе запах трави, поту і... його запах. Марно. Моя шкіра все ще пам'ятала дотик його рук. Мій поперек, здавалося, все ще відчував твердість його ступень, які тримали мене в повітрі. А перед очима досі стояло те кляте видіння: наші обличчя за міліметр одне від одного, його важке дихання і темні, розширені зіниці, в яких я ледь не потонула.

Я різко вимкнула воду і вдарила долонею по мокрій плитці. 

— Зберися, Божко, — прошипіла я своєму відображенню в запітнілому дзеркалі. — Це просто гормони. Ти здорова жінка, а він... ну добре, він фізично привабливий самець. Це біологія, а не «духовний зв'язок"\». Ти просто давно не... 

Я не закінчила думку. Я навіть думати про це собі заборонила. Тому швиденько загорнулася в рушник і вийшла в спальню. І ледь не скрикнула. У кріслі біля вікна, спокійно гортаючи журнал, сидів мій батько. Віталій Божко виглядав як завжди бездоганно і загрозливо спокійно.

— Тату? — я сильніше затягнула рушник. — Тебе не вчили стукати? Чи ти вирішив, що поняття «приватна власність» на мене не поширюється?

— Двері були відчинені, Меланіє, — він навіть не підвів голови. — А я хвилювався. Олексій доповів, що в саду відбувалися якісь... акробатичні етюди. Я хотів переконатися, що ти не вбила нашого гостя. І що сама ціла.

Він нарешті подивився на мене. Його погляд був сканером. Він шукав тріщини в моїй броні. І, судячи з легкої усмішки в куточках його очей, він їх знайшов. Мої щоки все ще горіли після «польоту», і це не можна було списати на гарячий душ.

— Він живий, — буркнула я, підходячи до туалетного столика і починаючи агресивно розчісувати волосся. — На жаль. Цей твій «Дем'ян» — просто ненормальний фанатик. Він змусив мене висіти догори дриґом.

— Але він не втік, — спокійно зауважив батько. — Минулого разу, коли ти влаштувала претенденту «перевірку стресом», хлопець вистрибнув через паркан. А цей... цей досі тут. П'є твою зелену отруту, витримує іспит твоїми доберманами і, що найцікавіше, вчить тебе літати.

Батько встав і підійшов до мене. Я бачила його відображення в дзеркалі. Він виглядав задоволеним. Занадто задоволеним.

— Здається, цього разу я нарешті знайшов тобі гідного супротивника, доню. Він не боїться тебе. І, судячи з твого рум'янцю, тебе це не тільки дратує.

— Не вигадуй, — огризнулася я. — Він мене бісить. Я терплю його тільки заради трасту. Ще 58 днів, і він зникне.

— Ну, це ми побачимо, — Віталій поклав руку мені на плече. — До речі, я вже забронював зустріч із Тамарою на вівторок.

У мене випав гребінець з рук. 

— З ким? З Тамарою? Найдорожчим організатором весіль у Європі? Тату, ти з глузду з'їхав? Ми знайомі три дні!

— Черга до неї розписана на рік вперед, Меланіє. Я не можу ризикувати. Якщо цей хлопець витримає два місяці, весілля має бути ідеальним. Я хочу онуків, доню. І я не збираюся чекати, поки ти знайдеш чергового альфонса на кшталт Алекса.

Ім'я колишнього пролунало як ляпас. Батько знав, куди бити.

— Не смій, — прошепотіла я.

— Тоді грай за правилами, — голос батька став твердим. — Сьогодні ввечері благодійний бал фонду «Новий Світанок». Ти йдеш. І Дем'ян йде з тобою, як твій наречений.

— Ні. Я не піду з ним. Він... він осоромить мене. Він прийде в сандалях і почне читати проповіді про карму міністру економіки!

— Він прийде в тому, в чому треба. Я про це подбав, — відрізав Віталій. — Меланіє, містом ходять чутки. Всі знають, що в тебе в домі живе чоловік. Якщо ти не покажеш його світу, плітки будуть брудними. Ти маєш вийти з ним під руку, усміхатися і показати всім, що ти щаслива. І особливо — показати це Алексу. Він теж там буде.

Я завмерла. Ім'я колишнього розрізало повітря в спальні, як уламок льоду. 

Алекс. Він буде там.

Мій пульс зрадливо підскочив, а в шлунку миттєво утворився знайомий, холодний вузол зі старих образ і приниження. Я згадала те смс у день нашої річниці. Згадала, як мої клієнти переходили до його нової агенції. 

Батько дивився на мене спокійно і вичікувально — як справжній гросмейстер, що щойно загнав чужого короля в безвихідну пастку. Він прорахував усе до міліметра. Віталій Божко віртуозно грав на моїй найвразливішій струні — моїй гордості. 

Він чудово знав, що я швидше пройдуся босоніж по розбитому склу, ніж дозволю цьому зраднику думати, ніби я досі ховаюся від нього чи зализую рани. 

Якщо я сьогодні залишуся вдома, якщо скасую вихід в останню мить, завтра весь наш «елітний» тераріум буде смакувати це за ранковою кавою. Скажуть, що «залізна Меланія» зламалася. Що відьма втратила свої ікла. Це виглядатиме не просто як слабкість. Це буде ганебна капітуляція. А я ніколи не тікаю з поля бою.

Я стиснула край рушника так, що побіліли кісточки пальців. Рятівна лють — мій найкращий і найнадійніший щит — почала витісняти паніку.

— Добре, — видихнула я, стискаючи кулаки. — Я піду. Але якщо твій «ідеальний кандидат» утне хоч щось, я влаштую скандал, який перекриє всі плітки.

— Він не утне, — батько поцілував мене в маківку. — Будь розумницею.