Розділ 7.5

— У тебе немає довіри, — я нахилився до неї, жорстко спираючись руками на підлокітники її крісла. Наші обличчя опинилися на одному рівні, і я знову відітхнув її дорогий аромат. — Ти абсолютний контрол-фрік, Лисичко. Ти контролюєш бізнес, батька, свій одяг, кожну свою емоцію. Ти до смерті боїшся відпустити віжки хоча б на долю секунди. Але в акройозі ти мусиш віддати контроль мені. Повністю. Ти мусиш повірити, що я тебе не впущу.

Вона мовчала, не відриваючи від мене погляду. Я майже фізично чув, як у її голові крутяться шестерні. Вона до нестями хотіла відмовитися. Але ще більше хотіла довести, що я помиляюся. Що вона взагалі нічого не боїться.

— Ти серйозно думаєш, що я злякаюся якоїсь парної гімнастики? — нарешті промовила вона з крижаною, ідеально вивіреною посмішкою. — Я п'ять років займалася пілатесом. У мене баланс значно кращий, ніж у твого банківського рахунку.

— Тоді доведи це. У тебе десять хвилин на перевдягання. І одягни щось еластичне. Твій дорогий шовк просто трісне по швах, коли я буду піднімати тебе до небес.

Вона різко підвелася, навмисно зачепивши мене плечем.

— Ти ще пошкодуєш про це, Ковач. Якщо ти мене впустиш, я згодую тебе собакам. І цього разу вони не будуть такими добрими.

Вона граційно попрямувала до будинку, а я залишився стояти біля шезлонга, задоволено розминаючи затерплу шию. Перша частина плану спрацювала бездоганно. Мій спаринг-партнер проковтнув наживку.

Через п'ятнадцять хвилин вона повернулася. Я очікував побачити звичайний спортивний топ і лосини. Але це ж Меланія. Вона вийшла на терасу в чорному комплекті від якогось шалено дорогого бренду, що виглядав як зброя масового ураження. Топ із глибоким декольте і складною шнурівкою на голій спині. Легінси з напівпрозорими вставками вздовж стегон недвозначно натякали, що білизни під ними, скоріше за все, взагалі немає. Навряд чи це мало хоч якийсь стосунок до екіпірування для йоги. Скоріше цей костюм у каталозі так і називався: «Добити Дем’яна».

Вона зробила це абсолютно свідомо. Справжні відьма! Вирішили збити мене з пантелику, змусити мою «духовність» капітулювати перед її тілом.

— Ну що, гуру, — вона стала переді мною, зухвало вперши руки в боки. — Куди мені ставити ногу? Тільки без рук нижче талії, бо отримаєш коліном у ніс.

— В акройозі немає поняття «нижче талії», — спокійно відповів я, з усіх сил намагаючись не дивитися на напівпрозорі вставки на її стегнах. — Є лише точки опори. Лягай. Хоча ні, не ти. Лягаю я. А ти — літаєш.

Я опустився на килимок спиною, підняв ноги вгору і злегка зігнув їх у колінах.

— Підходь. Ставай спиною до мене, біля моїх сідниць. Я впруся ступнями тобі в крижі. Твоє завдання — просто відхилитися назад і розслабитися. Я візьму тебе за плечі і підніму.

Вона подивилася на мене як на божевільного. 

— Ти серйозно хочеш, щоб я лягла спиною на твої брудні підошви?

— Вони чисті, Меланіє. І повір, це найнадійніша опора, яка в тебе була за останні роки. Давай.

Вона роздратовано зітхнула, закотила очі, але підійшла ближче. Я відчув, як вона інстинктивно напружилася, щойно мої ступні торкнулися її попереку. Вона була затиснутою, наче натягнута тятива.

— Розслабся, — скомандував я. — Ти як арматура. Дихай.

— Я розслаблена! — гаркнула вона, незграбно намагаючись втримати рівновагу.

— Ти брешеш. Відкинься назад. Я тримаю.

Я обхопив її за плечі. Шкіра під моїми пальцями була гарячою і шовковистою.

— На рахунок три. Раз... два... три!