Розділ 7.1. Асана довіри (або Як не впустити відьму)

Дем’ян

Я вийшов із «Химери», як виходять із відкритого космосу — з полегшенням і легким запамороченням від нестачі кисню. Важкі скляні двері відрізали мене від стерильного світу концептуального болю і залишили сам на сам із шумною, брудною, але такою живою столицею.

Меланія, звісно ж, не запропонувала підвезти мене назад. Вона залишилася у своїй вежі зі слонової кістки (точніше, з бетону і скла), щоб і далі правити світом мистецтва і лякати підлеглих. Я залишився на тротуарі, у лляному костюмі, сандалях і з чітким розумінням двох речей: по-перше, я диявольськи голодний (сендвіч Олексія був смачним, але маленьким), а по-друге — ця гра стає небезпечною.

Я озирнувся. Через дорогу, контрастуючи з пафосною галереєю, світилася вивіска звичайної пекарні.

— Те, що лікар прописав, — пробурмотів я і рушив туди, ігноруючи здивовані погляди перехожих, які, мабуть, гадали, з якого ашраму втік цей бородатий чоловік.

За п'ять хвилин я вже сидів за маленьким столиком біля вікна, перед великою чашкою подвійного еспресо (справжнього, чорного, без жодних "еко-домішок") і круасаном з шинкою. Я зробив ковток і прикрив очі. Кофеїн вдарив у мозок, прояснюючи думки.

Я дістав телефон і відкрив календар.

День 2 із 60. Минуло лише сорок вісім годин. Попереду ще п'ятдесят вісім днів пекла.

Умови Віталія були чіткими, як постріл: «Ти живеш тут. Ти граєш роль її нареченого. Завдання — протриматися 60 днів і не втекти. Фінал зрозумілий — це весілля. Мені потрібен її підпис на шлюбному контракті». Віталій вважав, що головна проблема — це витримати її характер. Він думал, що Меланія буде кричати, бити посуд і влаштовувати істерики.

Він помилявся. Я подивився на скляний фасад «Химери» через дорогу. Вона не істеричка. Вона — гросмейстер.

Собаки? Це була перевірка на страх.

Смузі і бізнес-допит за сніданком? Перевірка на витримку і компетентність.

Сцена в галереї? Спроба принизити інтелектуально.

І, нарешті, чек. Спроба купити.

Будь-яка інша на її місці вже б здалася або перейшла до банальних образ. А вона... вона грає тонко. Вона б'є по больових точках. Я згадав, як вона виглядала в кабінеті, коли я підійшов до неї впритул. Цей переляк в очах, змішаний із цікавістю. Її прискорене дихання. Те, як вона подивилася на мої губи.

— Чорт, — видихнув я, відкладаючи круасан.

Я мав би думати про неї як про «об'єкт». Як про розпещену багачку, яку треба «приборкати» заради контракту і порятунку компанії батька. Я мав би злитися на неї за цей цирк. Але замість цього я відчував дивне захоплення. Вона неймовірна. Розумна, як диявол. Гостра на язик. І красива тією холодною, небезпечною красою, від якої хочеться не милуватися здалеку, а підійти і перевірити, чи справді вона така крижана на дотик.

Я згадав свою фантазію про латекс і нашийник. По тілу пробіг жар.

«Стоп, Ковач, — осадив я себе. — Не забувай, хто ти. Ти зараз найманий актор. Ти — «Дем'ян-Гуру». А вона — донька замовника, яка тебе ненавидить».

Але стратегія захисту більше не працює. Поки що я лише відбиваю її подачі. Я вижив із собаками, я вижив із смузі, я відмовився від грошей. Рахунок 2:3 на мою користь, але це хитка перевага. Вона не зупиниться. Вона буде вигадувати нові тортури, доки я не втечу або не помилюся.

Мені треба змінити тактику. Мені треба перестати захищатися і почати атакувати.