Розділ 6.3

— Я не критикую, майстре, — голос Дем'яна був м'яким, обволікаючим, як теплий мед. — Я лише відчуваю. Бачите цей куб? Він замкнений. Енергія болю циркулює всередині, вона б'ється об стінки, як птаха. Це викликає тривогу. Але не катарсис.

Арсеній відкрив рота, щоб заперечити, але Дем'ян плавно продовжив, зробивши крок до нього і поклавши руку йому на плече (Арсеній ненавидів дотики, але тут чомусь завмер).

— Ви хочете показати біль. Але ви консервуєте його. А що, як... — Дем'ян зробив драматичну паузу, дивлячись на куб, як на святиню. — Що, як зробити мікротріщину? Ледь помітну. Щоб рідина, зовсім по краплині, витікала на білий постамент? Це символізуватиме, що біль неможливо утримати. Він завжди знайде шлях назовні. Це буде не просто інсталяція. Це буде процес. Це буде життя, що стікає в небуття.

У залі запала тиша. Я стояла, кліпаючи очима. Що він, в біса, несе? Яку тріщину? Це герметичний акрил за п'ять тисяч доларів!

Але Арсеній... Арсеній дивився на Дем'яна так, наче перед ним явився сам Сальвадор Далі. Його рот повільно відкрився, а в очах з'явився фанатичний блиск.

— Життя, що стікає в небуття... — прошепотів художник. — Мікротріщина... Боже мій. Це ж геніально. Це саме те, чого бракувало! Це завершує гештальт страждання!

Він схопив руку Дем'яна і почав її трясти.

— Хто ви? Де ви вчилися? В Берліні? В Нью-Йорку? Чому я вас не знаю?

— Я вчився у природи, — скромно відповів Дем'ян, і я почула в його голосі ледь стримуваний сміх, хоча обличчя залишалося серйозним. — І трохи в Тибеті. Там ми вчилися слухати, як плаче каміння.

— Меланіє! — закричав Арсеній, обертаючись до мене. — Чому ти ховала його від мене? Він візіонер! Нам терміново треба дриль! Найтонше свердло! Ми будемо робити тріщину! Зараз же!

Він побіг кликати техніків, розмахуючи руками і кричачи про "протікання болю".

Я залишилася стояти посеред залу, відчуваючи себе повною дурепою. Мій план знову провалився. З тріском. Ні, з «мікротріщиною». Дем'ян повільно повернувся до мене. Його очі сміялися.

— Ну як, Лисичко? — запитав він, підходячи впритул. — Я впорався? Чи мені треба було сказати щось «концептуальніше»?

Я подивилася на нього знизу вгору. Я хотіла його вдарити. Я хотіла його придушити. Але замість цього я відчула, як у животі знову заворушилися ті кляті метелики. Він щойно продав моєму найкращому художнику ідею зіпсувати дорогий куб, і той був у захваті. Цей чоловік був небезпечний. Він був хамелеоном. І він грав на моєму полі краще за мене.

— Ти... — я шукала слово, яке б виразило всю гаму мого обурення і захоплення. — Ти просто нестерпний.

— Я знаю, — він нахилився до мого вуха, і мене знову обдало м'ятою і теплом. — Але визнай: тобі сподобалося. Ти любиш, коли все йде не за планом. Це збуджує твою темну натуру.

— Не лести собі, — фиркала я, відступаючи на крок. — Ти просто вдало вгадав діагноз Арсенія. Він любить страждання. А тепер ходімо в кабінет, поки ти не порадив йому підпалити галерею заради «очищення вогнем».

Я розвернулася і пішла до скляних дверей свого офісу, намагаючись відновити рівновагу. Мої підбори цокали по бетону як метроном, відраховуючи секунди моєї поразки.

2:3 на його користь.

Чорт, мені терміново потрібна кава. І, можливо, екзорцист. Бо здається, цей «св'ятий» починає мені подобатися.