Розділ 6.2

Ми вийшли на вулицю. Я поправила жакет, натягнула на обличчя маску холодної леді і попрямувала до входу. Ну що ж, Дем'яне. Ти вижив після сніданку. Подивимося, як ти переживеш зустріч зі справжнім мистецтвом. У мене там є інсталяція, яка зводить з розуму навіть підготовлених психіатрів.

Ласкаво просимо в мій світ.

«Химера» зустріла нас звичною прохолодою і тишею, яку порушував лише звук наших кроків по бетонній підлозі та дивний гул — частина нової аудіо-інсталяції «Крик ембріона в космосі». Я обожнювала це місце. Тут пахло грошима, престижем і трохи — божевіллям. Ідеальне поєднання.

Сьогодні в залі було людно. Підготовка до завтрашнього відкриття виставки Арсенія — мого найкапризнішого і найдорожчого художника — йшла повним ходом. Куратори бігали з планшетами, освітлювачі лаялися під стелею, а сам Арсеній стояв біля свого головного шедевра і, здається, плакав. Або молився. З ним ніколи не вгадаєш.

Я скосила очі на Дем'яна. Ну давай, любий. Здивуйся. Скажи: «Ого, а чому тут так темно?» або «А де картини з конями?». Я чекала на цей момент. Я хотіла побачити, як його маска впевненості трісне перед обличчям справжнього, незрозумілого і жорстокого сучасного мистецтва.

Але він мовчав. Він повільно йшов залом, заклавши руки за спину, і роздивлявся експонати з таким виглядом, наче він був директором Лувру, який випадково зайшов у сільський клуб. Він зупинився біля інсталяції «Менструація Венери» (скляний куб, наповнений червоною рідиною, в якій плавали пластикові ляльки Барбі). Я затамувала подих.

Дем'ян нахилив голову вбік. Потім в інший. 

— Потужно, — промовив він тихо. — Відчувається боротьба патріархату з пластиковим світом споживання. Але енергетика трохи... застійна. Їй бракує виходу.

Я ледь не вдавилася повітрям. Що він верзе?

— Меланіє! — пролунав істеричний вигук. 

До нас летів Арсеній. Худий, як жердина, одягнений у чорну мантію, з розмазаною тушшю під очима. Він виглядав як ворона, що впала в кокаїн. 

— Це катастрофа! Катастрофа! Світло падає не під тим кутом! Тінь від «Розпаду» падає на «Відродження»! Це вбиває всю концепцію дуалізму! Я не можу так працювати!

Він зупинився перед нами, важко дихаючи, і тільки зараз помітив Дем'яна. Арсеній зміряв його поглядом — від босих ніг у сандалях (так, Дем'ян був у сандалях під льон, боже, дай мені сили) до розстібнутого комірця. 

— А це хто? — скривився Арсеній, наче побачив таргана. — Твій новий охоронець? Скажи йому, щоб не дихав у бік полотен, він порушує вологість.

Ось воно. Зараз Арсеній його розмаже. Арсеній — майстер словесного приниження. Я солодко посміхнулася.

— Знайомся, Арсенію. Це Дем'ян. Мій новий... наречений. І він, до речі, дуже тонко відчуває енергію. Він саме казав, що твоїй Венері бракує... як ти сказав, любий? Виходу?

Я підставила його. Я кинула його під танк. Арсеній не терпить критики. Зараз буде вибух.

Художник витріщився на Дем'яна, його ніздрі роздулися. 

— Бракує виходу? — просичав він. — Ти, людина, яка, мабуть, вважає мистецтвом етикетку на пиві, смієш говорити про енергію моєї Венери?

Я вже приготувалася насолоджуватися шоу «Знищення Дем'яна». Але мій нібито наречений навіть не моргнув. Він спокійно, з тією ж бісячою усмішкою Будди, подивився прямо в очі істеричному генію.