Розділ 5.4

***

Я піднявся до своєї «крижаної печери», щоб виконати наказ Меланії — почистити зуби і переодягнутися для відвідування галереї. Шлунок, роздратований зеленим болотом і тим жалюгідним, хоч і божественним шматочком вкраденого бекону, зводило так, що його бурчання нагадувало передсмертні хрипи пораненого кита.

Я зайшов у ванну, вмив обличчя крижаною водою і похмуро глянув у дзеркало. 

— Тримайся, козаче, — сказав я своєму відображенню. — Може, поруч із її виставкою збочень знайдеться автомат із шоколадками. Або хоча б якась забігалівка фікус, який можна зжувати непомітно.

Раптом у двері тихо, майже нечутно постукали. Не встиг я відгукнутися, як вони прочинилися. На порозі стояв Олексій. Дворецький виглядав бездоганно, як і завжди: ідеально скроєний фрак, білосніжні рукавички і вираз обличчя, з яким зазвичай повідомляють про прибуття англійської королеви.

У руках він тримав стос ідеально випрасуваних сорочок.

— Ваша сорочка для виходу, пане Дем'яне, — промовив він рівним голосом, при цьому професійно і швидко косячись у коридор, наче перевіряв, чи немає за ним «хвоста».

— Дякую, Олексію, поклади на ліжко, — махнув я рукою, намагаючись не думати про їжу.

Але Олексій не рушив до ліжка. Він зайшов у кімнату, причинив двері ногою і підійшов до мене впритул. 

— Пане Віталій просив передати, що йому дуже сподобалася ваша ранкова вистава з собаками, — прошепотів він змовницьки.  — Але він також зауважив, що панна Меланія сьогодні налаштована вкрай рішуче, і її «дієта» може виявитися... несумісною з життям дорослого чоловіка.

Я здивовано підняв брову. 

— І?

Олексій ледь помітно підморгнув — здається, вперше за весь час я побачив на цьому кам'яному обличчі живу емоцію. Він обережно підняв верхню сорочку зі стосу. Під нею, загорнутий у щільну лляну серветку, лежав величезний, теплий сендвіч. Аромат справжнього ростбіфу, плавленого сиру та пряного солоного огірка вдарив мені в ніс так сильно, що в мене ледь не підкосилися ноги.

— Це від шефа, — прошепотів Олексій. — Пан Віталій дав чітку вказівку: «Хижак не повинен виходити на полювання голодним, інакше він може з'їсти здобич завчасно».

Я ледь не пустив скупу чоловічу сльозу. У цю мить я дивився на Олексія не як на дворецького, а як на святого, що зійшов з ікони і приніс мені спасіння.

— Олексію, — видихнув я, хапаючи сендвіч. Він був ще теплий. — Ти знаєш, що ти найкраща людина в цьому домі?

— Я лише виконую свої обов'язки, сер, — він незворушно поправив сорочки, повертаючи собі протокольний вираз обличчя. — У вас є рівно три хвилини, поки панна Меланія чекає в холі. Раджу ретельно жувати і, — він спритним рухом фокусника дістав з кишені блістер з потужною м'ятною жуйкою, — скористатися цим. Панна має нюх, гостріший, ніж у її собак.

Я несамовито вгризся в сендвіч. Соки м'яса змішалися з розтопленим сиром, і я відчув, як життя пульсом повертається в мої вени. Це був смак чистої перемоги. Смак непохитної чоловічої солідарності.

— Передай Віталію... — промимрив я з набитим ротом, швидко і безжально знищуючи докази, — що я зараховую це як надбавку за шкідливі умови праці.

— Обов'язково, сер. До речі, на вечір пан Віталій наказав підготувати стейки на грилі. Офіційно — для себе. Але, думаю, один шматок може «випадково» потрапити до вашої кімнати під виглядом... скажімо, грілки.

Олексій попрямував до виходу, залишивши мене дожовувати свій порятунок. Я глянув у дзеркало. У моїх очах знову з'явився блиск. 

Зелений смузі? Ха. 

У мене є союзники в тилу ворога. Меланіє, ти навіть не уявляєш, проти кого ти почала війну.

Я закинув до рота жуйку, переодягся і вийшов у коридор. Бій триває.