Розділ 5.2

Вона зробила ковток кави, і я, присягаюся, почув, як вона муркоче.

Це був шах.

Я позиціонував себе як вегана, йога і аскета. Я не міг зараз закричати: «Дайте мені стейк!», не зруйнувавши свою легенду. І здається, вона щось підозрювала, бо відверто насолоджувалася цією виставою.

— Ти... занадто турботлива, — вичавив я з себе, беручи склянку. Вона була холодною і слизькою. Запах від неї йшов такий, наче хтось скосив газон, залишив траву гнити під дощем, а потім перебив це все у блендері.

— Для тебе — все що завгодно, — солодко промовила вона, підпираючи підборіддя рукою. Вона вдивлялася в мене з цікавістю садиста-дослідника, який дає піддослідному щуру нову отруту і чекає на реакцію. — Пий, Дем'яне. Тобі потрібні сили.

Я подумки попрощався зі своїми смаковими рецепторами, затримав подих і зробив великий ковток.

Смак виявився ще гіршим за запах. Це було схоже на рідкий картон, змішаний із сирою землею і всією гіркотою мого нинішнього існування. Шлунок миттєво згорнувся у тугий вузол, благаючи виплюнути цю отруту, але я змусив себе ковтати.

Мої лицьові м'язи оголосили мені війну. Ліве око зрадницьки сіпнулося. Щелепа звело так, що я ледь не розкришив зуби. Мені знадобилася вся моя витримка, всі навички самоконтролю, щоб не скривитися так, ніби я щойно хильнув кислоти.

— М-м-м... — видавив я крізь зуби, розтягуючи губи у чомусь, що мало нагадувати блаженну усмішку, але, підозрюю, виглядало як гримаса болю. Боже, мені треба вимагати подвійну доплату за такі тортури. — Дуже... натурально. Прямо відчуваю, як «Сила землі» проникає в кров... і чакри відкриваються. Усі відразу.

Меланія ледь помітно посміхнулася кутиком губ. Її очі задоволено блиснули, наче вона помітила мої страждання.

— Чудово. Бо тобі знадобиться ясний розум, — її тон раптом змінився. Зникла цукрова солодкість, з'явилися жорсткі ділові нотки. — До речі, я вночі трохи почитала про твою компанію, GreenHorizon. Захоплюючий стартап.

Я напружився. Довелося зробити ще один ковток зеленого пекла, щоб приховати розгубленість. На цей раз по щоці ледь не покотилася скупа чоловіча сльоза.

— Справді? І що тебе зацікавило?

— Ваші інвестиції в біо-паливо в Індонезії, — вона відклала виделку і подивилася мені прямо в очі. Погляд став гострим, аналітичним. — Я дивилася ранкові зведення біржі. Ринок пальмової олії обвалився на дванадцять відсотків через нові екологічні санкції ЄС. Твої активи мали просісти мінімум на чверть. Але ти сидиш тут, медитуєш на газоні і п'єш смузі. У тебе сталеві нерви, Дем'яне, чи ти просто не в курсі, що втрачаєш мільйони, поки ми тут снідаємо?

Удар під дих. Вона не просто «трохи почитала», а видно, що цілеспрямовано копала. Будь-який нормальний бізнесмен на моєму місці вже б похлинувся тим смузі і гачкоподібно вчепився в телефон. Але я — Дем'ян Ковач, нібито просвітлений гуру.

Я повільно поставив склянку на стіл. Витримав паузу.

— Гроші — це лише енергія, Меланіє, — промовив я м’яко. Хоча подумки я ледь не зааплодував цій жінці.

Перед початком вистави я перевірив свою легенду з GreenHorizon і впевнився, що Віталій доручив розробити її професіоналам, які філігранно вплили її в реалії світового ринку, щоб жоден аудитор не підкопався. І треба ж було їй за один ранок знайти саме ту бездоганно прораховану больову точку, де мій вигаданий стартап мав би зараз йти на дно!

— Вони приходять і йдуть, — продовжив я тим самим рівним, відчуженим тоном. — Всесвіт дає нам рівно стільки, скільки потрібно для гармонії. Якщо ринок падає — значить, так потрібно для очищення карми планети.