3.

Дівчинка розплющила очі та побачила поряд себе маму та бабцю Євдокію, які мовчки сиділи за столом та очікували, коли ж прокинеться дитина.
– Мамо-мамо, я їх більше не боюся! Мені потрібно було просто погратися з ними! – радісно вигукнула Таня.
– Що ж вони просили тебе зробити? – цікавиться Зорина.
– Ну, першу ляльку, з рудим волосся, я нагодувала. Другій – допомогла одягнути красиву фіолетову сукню та причепити бант, бо вона на день народження поспішала. З третьою ми вивчили пісеньку, нашу улюблену. А от четверта взагалі нестерпною була. Вона хотіла нам усе зіпсувати. Тому ми її покарали: заборонили з нами гратися. Мені її шкода, але вона має знати, що так робити погано, – дитина розповідає сон.
– Хто тебе кликав? – босорка перебила розповідь дівчинки.
– Так, мене тітка Марина кликала, але я не озиралася й не обзивалася. Як ви сказали. Вона мене розбудити хотіла, – Тетянка відповіла на запитання.
Зорина і Євдокія перезирнулися.
– Це дуже добре, що ти не прокинулася, коли вона тебе кликала, – промовила відьма. Встала із-за столу та розпочала щось шукати у правому кутку кімнати. Через декілька хвилин повернулася та вручила до рук дівчинки ляльку-мотанку. – Тримай, та не загуби. Це оберіг твій. Поставите його дома у потайному місці. Оберіг ваш, – звернулася до жінки.
– Добре. Зробимо усе, що скажете, – хотіла, було, поцілувати старечі руки.
– Не потрібно цього робити. Краще далі слухай! Як буде дзвонити, писати цього тижня, то не обзивайся. Якщо хтось прийде у тебе щось позичити, то ти протягом трьох днів відмовляй. Марині твоїй потрібна від тебе позичена річ. А коли прийдете – ти ляльку віддай, але до хати не впусти. Потрібно, щоб вона її сама викинула, а іначе... – недоговорила, лише рукою махнула. – Зрозуміла?
Жінка кивнула у знак згоди та міцно притулила до себе доньку.
– Що я можу для Вас, Євдокіє, зробити? – Зорина хоче віддячити.
– Нічого особливого не потрібно. Лише у церкві свічку «За здравіє» моє поставити. Не можу я до церкви. Чари не пускають, – просить старенька.
– Так-так, звичайно. Дякую Вам, – встають із-за столу, щоб покинути босорку та повернутися до свого звичного нового життя.
– Ще одне, – мовила бабуся.
Озирнулися з порога.
– Як приїдете додому, то першим ділом зайдіть до іграшкового магазину та нехай Тетянка вибере три ляльки. Назвете їх Вірою, Надією та Любов’ю. Вони завжди пануватимуть у вашому домі, – останню пораду дала чаклунка.
– Обов’язково! – Зорина пообіцяла. Потім взяла Тетянку за руку й вони покинули домівку босорки Євдокії.

Дорога назад була набагато кращою та легшою за дорогу вперед. Неначе на крилах поверталися додому. Хоч ще чимало роботи потрібно було зробити, але вони щасливі.
Першим ділом зайшли до місцевого магазину та Таня вибрала три ляльки, бо вони дуже схожі на тих, що зі сну. Вони дали їм імена: Віра, Надія та Любов.
Наступного дня після приїзду Зорина із донькою відвідали церкву та свічку поставили за здоров’я босорки Євдокії.
Марина ще довго телефонувала Зорині. Ще декілька друзів приходили, щоб позичити щось на прохання “подруги”.
Врешті, коли змучена чарами Марина прийшла до помешкання подруги. Зорина відкрила двері та тикнула до рук жінки подаровану ляльку й зачинила двері.
Марина усе зрозуміла. Розгублено взяла іграшку до рук. Вийшла з під’їзду та жбурнула ляльку до сміттєвого бака.
– Не дарма відговорювала її їхати у це село Старі Мухомори, – буркнула та пішла вулицею вздовж алеї.
– От і добре, – промовила Зорина, дивлячись у вікно, як Марина викинула іграшку.