1.

«Ох, яка ж важка ця дорога. І навіщо я тільки послухала цю Оксанку зі своїми «бабця справжня чаклунка, допоможе». Ось уже й Таня знесилено волочить ноги. А що як не подіє, що як не допоможе. Тільки даремно себе й доньку зморила. Аж від Черкас потягом і автобусами добиралася, а тепер ще й іти бог зна скільки потрібно», – йдучи роздумує Зорина, чи правильний вибір робить, позаяк ніколи раніше не зважувалася довіряти якимось там чарам. Та це й не дивно, бо лікарі вірять тільки в реальність.
– Мамо, нам ще далеко? У мене ніжки болять, – вирвала із роздумів матір.
– Ні, доню, ще трішки уже й дійдемо. Ти тільки поглянь, як тут красиво. Навколо усе пахне зеленою травою, деревами, птахи співають. Ой, дивися, он на тому дереві сидять дві сови, вони дрімають, – жінка намагається відвернути дитину від розуміння втоми.
– А чому сови сплять у день? А чому вони не падають із дерев, коли сплять? – запитує дівчинка, майже забувши про втому.
– У них гострі кігті, якими вони тримаються за гілля дерева. Вони сплять не міцно, а чують усе, що відбувається навколо. Сови – це нічні тваринки, тому відпочивають у день, а в ночі полюють, – Зорина намагається заговорити доньку, хоч у самої на серці смуток і тривога. Картає вона себе, що уже перепробувала різні способи лікування, але так і не змогла позбавити доньку від боязні ляльок. Здавалося б усі діти, а тим більше дівчатка, люблять гратися цими іграшками, але не моя Тетянка.
А стежина змійкою веде у гущавину зеленого лісу. Сонечко на небі високо, на щастя, легкий вітерець поміж дерев розганяє спекоту літнього дня.
Чи довго йшли, чи не дуже, але уже за декількома високими смереками постала будівля. Дійшли до невеличкої хатини, що ніби притулилася у густих хащах карпатського лісу. Біля ґанку порається у своїх справах жіночка похилого віку.
– Пані, можна ми до Вас зайдемо? Мені подруга сказала, що Ви відома карпатська босорка і зможете нам допомогти, якщо ваша ласка буде? – жінка звернулася до старенької.
Чаклунка підійшла до прибулих ближче.
– Якщо допомогти, то зможу, але якщо ви за злими чарами сюди прийшли, то можете вже йти, – буркнула відьма.
– Ні. Що Ви, пані. Ми до Вас у Старі Мухомори довго шлях шукали. У нас велика біда. У моєї доньки панічний страх ляльок. Ми уже скрізь бували. Багато лікувалися, але нічого вдіяти із цим не можемо, – Зорина розповідає все й відразу так, ніби не встигне всього сказати.
– Тихше-тихше, доню. Я все зрозуміла. Як тебе звати, дівчинко? – звернулася до дитини, яка ховається за мамину спину, позаяк ще здалеку запримітила великі бородавки, ніс химерний та марне обличчя бабці.
– Я… я… Таня… – скоса зиркає на стареньку.
– Отже, Тетянка. А я бабуся Євдокія. Я уже давно чекала, коли ж ви до мене прийдете, а ви все ніяк, – звертається до дитини.
– Справді? Знали і чекали? – не дуже вірить, але уже трохи ближче підступила до бабуні. – Можна Вас дещо запитати? – наважилася дівчинка.
– Так, запитуй.
– Це правда, що ви справжнісінька відьма? – ледь чутно мовила.
Зорині не дуже сподобалося це запитання, але старенька схвально кивнула та промовила:
– Люди різне говорять, дитино. Це не важливо відьма я чи ні. Основне те, що я допомагаю людям. Важливо, що йду за покликом свого таланту. От і тобі стану у пригоді, – задовольнила цікавість дівчинки. – Проходьте до хати, а я слідом зайду, – мовила до Зорини.

Мати з донькою переступили поріг помешкання босорки. Простора кімната, у якій навіть в день горять свічки, пахне воском та травами. Від змішання ароматів паморочиться у голові та перехоплює подих. Стіни розфарбовані химерними та страхітливими істотами.
Стіл накритий червоною скатертиною напроти помосту, ніби причаївся у передчутті дива.
Не встигли й навигадувати собі нічого занадто страхітливого. Хоч що може бути страшніше, ніж панічний страх ляльок у дівчинки та страх матері за свою дитину? Позаду почули голос старої:
– Тетянко, присядь за столик. Он у той кут справа, – вказала пальцем на лаву у правий бік столу.
Дівчинка спокійно, але не охоче відпустила мамину руку.
– Доню. Роби все як тобі каже бабуся, – просить Зорина.
Дитина виконала прохання босорки.
– А ти, Зорино, візьми кухоль, – вказує пальцем на підвіконня, на якому стоїть місткість для води.
Жінка, було, хотіла щось сказати чи запитати, але чаклунка не дала можливості.
– Піди до джерела. Воно за метрів двісті звідси, по стежині праворуч. Там побачиш сама. Принеси мені води.
– А... – жінка взяла кухоль та намірилася вийти із хати.
– А ми будемо пити чай на травах. Ти не хвилюйся, окрім м’яти, меліси, шавлії, маніжетки й чебрецю там нічого немає. Йди уже, – майже виштовхала жінку та зачинила за нею двері.
Підійшла до дівчинки. Поставила руки їй на плечі, запитує:
– І чого ж ти, Тетянко, так боїшся ляльок?
По тілу дівчинки, ніби мурашки побігли, волосинки на шкірі настовбурчилися.
– Ти пий чай, і говори, – руки бабусі підіймаються все вище та зупинилися біля вух дівчинки, але не торкаються їх.
– Мені постійно сняться ляльки, які ходять за мною та просять щось зробити. Я не хочу, але вони скрізь. Мабуть, вони за мною слідкують. Здається, що вони хочуть, щоб я стала такою як вони, – уже монотонно промовляє дівчинка.
– Чому ти так вважаєш? – із вух дитини, непомітно, сивою димкою виходить імла, та зникає у долонях босорки.
– Мені сниться, що це колись були такі ж дівчатка як я. Їм теж, мабуть, було сім років, – в уяві дівчинки стіна із химерними істотами перетворилася у тих самих ляльок, які плачуть та вказують на неї пальцями, неначе Таня у чомусь винна.
– Не бійся, вони хочуть, щоб ти допомогла їм, – продовжує руками витягувати із дитини страх. – Коли вони до тебе прийдуть у сні, ти просто зроби все, що просять. Але пам’ятай! Тетянко, буде жінка тебе кликати. Ой як буде. Тільки ти не озирайся, бо назавжди залишишся у сні. Маєш виконувати прохання тільки ляльок.
Дитина лише кивнула головою та коли чаклунка, врешті, забрала руки від її тіла, то дівчинка поставила рученята на стіл та, опустивши голову на руки, міцно заснула. Мабуть, чи не вперше за довгий час їй будуть снитися добрі ляльки. Все що потрібно – це виконати їх наказ.