Глава 1

Серце калатало з боку в бік. Звук його биття доходив від грудей до вух так гучно, що здавалося ніби воно вже вистрибнуло. Слабкість ніг відчувалася як неминуча кончина. Стомлені погонею, вони підкошувалися.

Намагаючись знайти сили в страху, для подальшої боротьби, він різко озирнувся. Блідий, аби не земля, що нею забруднився. Чоловік, з кривою від злості гримасою переслідував Ореста. Мокриці та могильники розповзалися по підлозі від кожного його кроку. Кістки, що стирчали крізь пористу, діряву шкіру, зачіпали предмети довкола. Від чого, переслідування супроводжувалося скреготом та стукотом, змушуючи закрити вуха аби з них не полилася кров. А самі його очі, були закриті.

Орест подивився на нього. Від страху знову повернутися спиною до невідомого, він затримав свій погляд. Хлопець глибоко вдихнув. Та різкий біль у грудях миттю скрутив того надвоє. Півхвилини. Нестача повітря. Як невідомий, бувши вже за декілька кроків, повільно нагинається. Розплющує очі. Черви, що зайняли місце очних яблук, почали хаотично рухатися, ніби витискаючи один одного від нестачі місця. Та враз. Вони згуртувалися й випрямилися в сторону Ореста. Невідомий стояв. Розглядав. Це був шанс схопити ковток повітря та піднятись. Орест глибоко вдихає. Повертає голову до входу. Двері близько. Ноги його слухаються. Він підводиться, як раптом... Падає. Криві балки підлоги схопили його за великий палець стопи, поваливши донизу. Удар був сильний. Найбільше прийшлося по голові. Та образ невідомого з думок не зникав. Орест протер очі, в яких блимали різноколірні плями. Озирнувся. Нікого поруч вже не було…

Сон. Дурний, ледь не звів його з розуму! Голова Ореста, хоч і боліла, та він міг дати собі ради. Прокинувшись від удару, в холодному поту, хлопець радів. Це було просто нічне жахіття. Але все ж таки, виникало питання:

-Хто це був?

Думки намагалися зачепитися за недавні події. В надії віднайти у свідомості чи підсвідомості образ невідомого. Але через п'ять хвилин роздумів, ця справа здавалася марним витрачанням часу. Скоро ранок. Орест пішов до спальні. Заспокоївшись, той ще раз глибоко вдихнув та повільно видихнув.

Та спіймавши тишу відразу насторожився. Тривога його не покидала. Як через лічені секунди сполохався. Удар. В сусідній кімнаті почувся один гучний, чіткий удар. Не знати чи йому було страшніше залишатися на місці, в найвіддаленішій кімнаті квартири, чи піти до вітальні. Зараз він точно не спить. Почутися не могло. Вікна були зачинені. У квартирі нікого, окрім нього. Перебравши це в голові, Орест вирішив піти туди, аби переконатися у невинності того, що сталося.

Перше, що впало в очі - шухляда. Вона була відчинена навстіж. Удар її дверці, що відкинулася, очевидно і викликала звук, на який прийшов хлопець. Та опісля фокусуванні на ній, Орест провів поглядом усю вітальню. Ще одна деталь, якої тут бути не могло. Внизу шафи лежав папірець. Швидко підійшовши, хлопець різко його підняв. Це був, з першого погляду, звичайний білий папірець. Та взявши який до рук, не можна було не помітити, що на іншій стороні зображення. Фото. Старий, чорно-білий портрет взявся нізвідки. На Ореста дивився насуплений чоловік, контури обличчя якого вицвіли, але очі його, здавалися живими. Пронизливий, важкий погляд зазирав у душу, тому затримуватися, дивлячись на нього, бажання не було. В самому низу портрету був підпис : "Скупий Микола". 

Орест знав, кого так називали. Це був його дядько, та бачив він його вперше.

5:00. Ранок. Перший будильник пролунав, саме тоді, коли хлопець стоячи у вітальні, згадував розмови матері про покійного Миколу. Поспати часу вже не залишалось.

Тож, зітхнувши від миттєвого передбачення поганого робочого дня. Хлопець пішов збиратися на роботу.

18:00. День дійсно був важким. Все чого хотілося - заснути. Стомлене тіло відразу повело до спальні. Як м'яка постіль уже його огортала. Повіки непомітно зімкнулись, а легкий вечірній протяг з вікна почав ніби заколисувати. Денна рутина залишилася десь далеко позаду. Навкруги знову спокій. Відпочинок. Лиш легкий шепіт, туманом простилався словами:

-Знайди її. Її...

Орест в напівсні нахмурив брови. Голос в голові з кожним повторенням ставав все настирнішим.

-Знайди! Її!

Відбилося знову. Чоловічий голос не переставав повторювати. Орест хотів був закричати, відповісти. Та мову його неначе відняло. Він нічого не розумів. Кого знайти? Кого її? Та від цього, голос не переставав повторювати. Як раптом, хлопця щось схопило за шию. Він прокинувся. Піднявши голову, той мовчки дивився у вікно. Сказати вже було нічого. Ніякого голосу чути не було. Лиш рука потягнулася до шиї. Як на неї відразу полізла мокриця, котра взялася ніби нізвідки. І тільки Орест встиг скинути її на підлогу, як та миттю, полізла між дерев'яними дощечками.

Це була вже друга ніч без сну. Важко дихаючи, Орест сидів на кріслі біля вікна. За яким, починала розвіюватися темінь. Страх поглинав його. Засмоктуючі думки, про нереальність подій, майже зовсім стерли кордони в голові, чому вірити, а чому ні. Але, що той точно вирішив для себе - не спати.

Та попри рішучу налаштованість, тілу було важко пручатися. Голова боліла, а живіт крутило.

- Не засинати.

Спочатку шепотом, потім вголос, щоб було переконливіше, повторював Орест. Слова ці, ніби відлітали від стін, повертаючись до нього ж. Квартирою йшло ехо. Він повторював все швидше і швидше. А хаос, що створював басистий, грубий голос, починав гіпнозувати. Стан, ледь не божевільний, звів Ореста до апатії. Колихаючись на кріслі, як стрілка маятника, він вирячився в підлогу й майже не кліпав. Та поміж шуму, свого ж голосу, помітив інший, сторонній звук. Чиїсь ноги, повільно та обережно перебирали коридором.