Розділ 10.2. Звичайний день

На диво, до школи доїхала без проблем, хоча спокійною цю поїздку назвати не могла. Я трималася за кермо так, ніби від цього залежало моє життя, і кожен поворот сприймала як справжнє випробування.

Тимофій уже чекав на вулиці, а побачивши знайоме авто одразу вирушив до нього. Спокійно, не поспішаючи. Як завжди.

Я дивилася на інших дітей його віку, які сміялися, бігали, сперечалися через якісь дрібниці, а потім переводила погляд на нього — і серце стискалося від розуміння, що його дитинство вже ніколи не буде простим і безтурботним, навіть якщо Роман і створить для нього найкращі умови.

Він відкрив двері авто і завмер. Я не могла зрозуміти, про що саме він думає, але його обличчя одразу стало серйозним. Здавалося, він не дуже радий бачити мене.

— Привіт. — усміхнулася я, на що хлопець лише кивнув і одразу запитав сідаючи в авто.

— А де Рома?

— Він затримується на об'єкті. Попросив тебе забрати.

— Зрозуміло. — Голос його звучав буденно, але мені все одно здалося, що я почула легкі нотки суму.

— Так. Іноді таке буває. Але не часто, — спробувала я його втішити.

Хлопчик лише кивнув. Та чи повірив він мені, я не знала. Далі розмова не клеїлася. Я спробувала трошки розпитати його про навчання, але після кількох коротких відповідей, зрозуміла, Тимофій не дуже хотів розмовляти зі мною. Можливо, він свідомо тримав дистанцію, тому що розумів, що я в його житті ненадовго. Тому я увімкнула музику і так ми і доїхали додому мовчки.

А коли вже приїхали і саме виходили з автомобіля, пролунав дзвінок.

— Пані Свериденко?

— Ні, вибачте, ви помилилися номером, — сказала я й одразу відбила виклик.

— Хто дзвонив? — запитав мене Тимофій, без особливої зацікавленості в голосі.

— Не знаю... Шукали якусь пані Свериденко.

Тимофій раптом зупинився і якось дивно на мене поглянув.

— Що сталося? — запитала я його.

— Ти жартуєш? — тепер його вираз обличчя був ще дивніший.

— Та що?

— Ти Свериденко!

На усвідомлення пішло кілька секунд, але коли пазл склався...

— Дідько! — вилаялася я, і одразу стулила пельку і поглянула на Тимофія. Не годиться так говорити при дитині.

Та хлопець зараз вперше усміхався і я б навіть сказала, від нього віяло люб’язністю.

— Не хвилюйся. Я й гірші слова чув у притулку.

— Ну так, але...

— Повторювати не буду. Хіба що в крайньому разі.

Ну хоча б так...

— Добре... Ходімо до дому.

— Передзвонити не хочеш? Може, щось важливе? — Тепер Тимофій дивився на мене з насмішкою. Але краще вже так, ніж зовсім байдуже.

— А! Точно! — ляснула себе по лобі.

Та щойно я дістала телефон і взяла його в руки, як невідомий номер знову подзвонив.

— Алло.

— Пані Свериденко?

— Так. Це я.

— Ми телефонуємо вам з лікарні.

— З лікарні? Що сталося?

Тимофій смикнув мене за руку, та я жестом попросила його зачекати.

— Ваш чоловік потрапив в аварію. Вам краще якомога швидше приїхати.

Жінка ще говорила, щось пояснювала, а я чула лише окремі слова. «Аварія». «Лікарня». «Чоловік». Вони ніби зависали в голові, але не складалися в нормальне речення. І навіть коли вона вибила, я все ще стояла зі слухавкою біля вуха — приголомшена та налякана.

— Друга лікарня... Хірургічне відділення? Олю... хто потрапив до лікарні? — голос Тимофія звучав стурбовано, навіть перелякано. Але саме він допоміг мені опанувати себе. Я поглянула на нього, взяла його за руки і тихо сказала:

— Роман. Роман потрапив в аварію. Він у лікарні.

— Що?! Рома в лікарні?! То чого ми чекаємо? Поїхали!

У такому стані я не ризикнула сідати за кермо, тож ми викликали таксі, а поки чекали, навіть встигли заскочити додому й узяти його документи та речі першої потреби. Я носилася по дому наче божевільна хапаючи усе підряд, та якби не Тимофій точно б забула найголовніше. Було таке відчуття, наче він точно знає, що саме потрібно взяти з собою в лікарню.

Уже сидячи в таксі, я тихо сказала:

— Дякую, без тебе б я не впоралася.

І це справді було так. Настільки розгубленою я себе ще ніколи не почувала, навіть коли мене кинув колишній, і я буквально залишилася без даху над головою.

— Все добре, це звичайна справа для чоловіка, — байдуже відповів він.

Так... Він точно чоловік... Уже зараз.

Я промовчала, але поглянула на нього зовсім по-іншому. Здавалося, що зараз йому не вісім років, а всі сорок. Обличчя залишалося незворушним, майже дорослим — зосереджений погляд, міцно стиснуті губи, рівне дихання. Ніби він і справді тримав ситуацію під контролем. Єдине, що видавало у ньому дитину — це руки... Руки зрадницьки тремтіли. Зовсім трохи... ледь помітно. І все одно він тримався краще за мене. Набагато. По моєму обличчю раз за разом котилися солоні горошинки і я ніяк не могла їх стримати, а він міг...