Розділ 5.3. 001129

Поки Роман перевдягався мені таки вдалося дещо охолодитися і відкинути всі зайві думки. Поки що.

Коли бос нарешті вийшов він одразу зайнявся їжею. Я поглянула на пакети і зрозуміла, що вони були з того ресторану, в якому ми мали разом вечеряти. Роман помітив мій погляд і одразу почав виправдовуватися.

— Що? Я вмію готувати. Просто я вже замовив, вирішив не відмовлятися, а просто забрати із собою. І взагалі в них дуже смачно готують.

— Я ж нічого не сказала.

Роман усміхнувся і продовжив поратися на кухні. Гарна була картина, нічого не скажеш. Очей не відірвати.

Тьфу ти! Тільки ж заспокоїлася...

Краще відвернутися від гріха подалі.

Вже за кілька хвилин все було готово і бос покликав мене до столу.

— Ходімо. І не хвилюйся, я взяв тобі те, що ти любиш.

— Добре, — кивнула я збентежено. Я встала з дивану, поправила неіснуючу складку на сорочці і невпевнено пішла до столу. Ситуація, атмосфера... все було таким дивним. Здавалося, ніби ми вже пара і у нас романтична вечеря. Але я... дуже не хотіла обманюватися.

Але звідки він знає, що саме я люблю?

Роман не збрехав, він і справді взяв для мене саме те, що я любила: рибу і легкий гарнір. Я була не великим фанатом м'яса, а от все, що пов'язано з морепродуктами і рибою, просто обожнювала.

І звідки тільки дізнався?

Собі ж він узяв м'ясо. Що мене зовсім не здивувало. Я, напевно, не зустрічала ще жодного чоловіка, який би не любив м'ясо. Принаймні серед моїх знайомих чоловіків таких ще не траплялося.

Я сіла за стіл, Роман налив мені в келих мій улюблений сік — сицилійський апельсин, і це він теж запам'ятав, — і нарешті теж приєднався до вечері. Якийсь час ми їли мовчки, за що я була йому вдячна. Але вже за кілька хвилин Роман вирішив порушити мовчанку.

— Я радий, що ти погодилася вийти за мене.

Почувши це, я ледь не вдавилася, але взяла себе в руки.

— Ви і самі знаєте, що сильно допомогли мені... і зараз я просто хочу вам віддячити. Ось і все.

Обличчя боса майже не змінилося, але чомусь мені вбачалося невдоволення від почутого.

— Звісно, — протягнув він. — Але тепер тобі доведеться звертатися до мене на ти. — В його голосі зараз звучали нотки злорадства. — До речі, по телефону в тебе вже це чудово вийшло. Любий... — протягнув він з усмішкою.

І я знову ледь не вдавилася.

— Без проблем. Буду говорити без формальностей... але не на роботі, — погодилася я, повністю проігнорувавши його шпильку.

— Ні... ні... ні... я так не думаю.

— Чому це?

— Тому що і на роботі, і всюди всі знатимуть, що ми з тобою пара. Ти не знаходиш дивним, щоб одружені люди говорили один до одного з купою формальностей, навіть якщо це робота?

Я скрипнула зубами. Заперечити було нічого.

— А це... обов'язково розповідати усім?

— Звісно. А як ти собі це уявляєш? Брехати, випадково видати себе... Зробити приховане весілля, щоб ніхто не знав? Це тільки створить купу проблем. Краще зробити все відкрито.

Він був правий. Чим більш правдоподібно все виглядатиме, тим краще...

— І скільки часу триватиме цей шлюб?

— Щонайменше рік. Краще більше, звісно.

Рік... чи навіть більше...

Що ж, це мене влаштовувало. Я все одно не планувала ні з ким зустрічатися найближчим часом. Мені вистачило колишнього. Досі в себе не прийшла.

— Я згодна.

— Чудово.

— А як це все має бути? Є думки? — Бо у мене було практично пусто в голові. Надто спонтанним стало це рішення.

— Так. Звісно. Я все продумав. Найближчим часом на роботі ми оголосимо про наші стосунки, які вже приховували тривалий час. Таким чином ми покажемо людям, що це весілля не сталося спонтанно.

— І скільки часу ми вже зустрічаємося?

— Ну... я взяв тебе на роботу скільки... майже рік тому. Тож хай буде вісім місяців, як ми почали зустрічатися.

— І ти справді думаєш, що в це повірять? — Я сперлася головою на зімкнуті в замок руки і поглянула Роману Олексійовичу в очі.

— А ти ні? Сама ж знаєш, які плітки по офісу ходять.

— Раніше, можливо, і вірили, але зараз... Мені здається, зараз вони просто жартують.

Звісно, про нас пліткували, все ж таки мене взяли на роботу навіть без попереднього інтерв'ю. Роман просто привів мене одного дня і посадив на місце свого асистента. Тож з першого дня всі, напевно, так і подумали, що я не просто так туди потрапила. Але вже доволі давно ніхто косо на мене не дивився, ну окрім нашого архітектора.

— Повір мені, коли вони дізнаються, більша частина з них скаже: «Я так і знав».

Що ж, це можливо...

— Добре. Що далі?

— А далі ми одразу оголосимо про заручини і шлюб... 20 червня, не забула?

— Як я могла забути. Але чи це не занадто швидко? Зазвичай про таке оголошують принаймні за кілька місяців.

— Так... дещо швидко, але я думаю, все буде нормально.

— Ну дивіться.

— Дивись.

— Куди? — не зрозуміла я і почала оглядатися довкола.

— На мене... і не відводь погляду.

Я повернулася обличчям до нього.

— Чому?

— Тому що зовсім скоро я стану твоїм законним чоловіком, і думаю, буде чудово, якщо дружина буде дивитися на мене часто і, найголовніше, ніжно. А ще буде прекрасно, якщо вона звертатиметься до мене на ти.

І тільки тоді до мене дійшло. Щоки одразу запалали і стало дуже соромно.

— Пробач. Постараюся виправитися.

— Я в тебе вірю, — підморгнув мені бос. — В тебе все вийде.

— Угу... — і опустила голову, бо просто не могла витримати його погляд.