Епілог

Через рік

Я відламую виделкою шматочок сирника, щедро вмочую його в сметану й відправляю до рота, заплющуючи очі від задоволення. Кухар Ольги Петрівни сьогодні перевершив самого себе. Сирники ніжні, пухкі, із золотавою скоринкою, а ще він додав до них трохи ванілі, від аромату якої в мене зрадницьки бурчить у животі, хоча я обідала всього півтори години тому. Щоправда, тепер у мене є цілком законне виправдання власному апетиту. І це виправдання саме зараз ворушиться під моїм серцем, очевидно, теж схвалюючи кулінарні здібності професіонала.

— Ну що, маленький, подобається? — тихенько запитую, поклавши долоню на округлий живіт. — Запам'ятовуй, бо вдома твоя мама таке готувати не вміє. І навіть не збирається вчитися, якщо чесно.

Малюк відповідає лінивим поштовхом десь під ребрами, і я усміхаюся, погладжуючи живіт крізь тонку тканину сукні. Останнім часом він став напрочуд активним, особливо вечорами, коли ми із Сашею вкладаємося спати. Варто мені зручно вмоститися на боці, як наш син вирішує влаштувати тренування з футболу, причому неодмінно з використанням моїх внутрішніх органів. А от коли чоловік кладе долоню на живіт, щоб відчути його рухи, малий іноді завмирає, наче навмисне дражнить батька. І я вже починаю підозрювати, що характером він пішов у мене.

На терасі тепло й затишно. Осіннє сонце пробивається крізь пожовкле листя дерев, залишаючи на дерев'яній підлозі рухливі золотаві плями. У повітрі пахне яблуками, вологою землею й трояндами, які вперто продовжують квітнути біля сходів, хоча ночі вже стали прохолодними. Десь у саду цвірінькають птахи, а з відчиненого вікна кухні долинає голос Ольги Петрівни. Вона розмовляє телефоном із тіткою Любою, і судячи з того, як голосно сміється, обговорюють вони щось надзвичайно цікаве. Можливо, чергову сімейну історію, а можливо, вже планують, хто й коли приїде знайомитися з нашим сином після його народження.

Я відпиваю трохи теплого чаю й переводжу погляд на сад, де просто зараз відбувається справжнє неподобство. Валеріан, мій поважний рудий кіт, який завжди вважав себе господарем усього, до чого може дотягнутися лапою, мчить газоном із такою швидкістю, що його пухнастий хвіст нагадує розпатлану щітку. За ним, весело підстрибуючи, женеться маленьке кудлате цуценя з білою плямою на грудях і одним вухом, яке вперто стирчить догори. Друге вухо чомусь завжди звисає, надаючи песикові трохи здивованого вигляду.

Це наш Бублик. Новий член родини, який з'явився в нас лише кілька тижнів тому й уже встиг перевернути догори дриґом усе наше життя.

Ми із Сашею знайшли його дорогою додому, коли поверталися з вечері. Маленьке мокре створіння сиділо просто на узбіччі, притиснувшись до бордюру, а повз на великій швидкості пролітали машини. Я помітила його першою й так закричала, що Саша ледь не посивів за кермом, думаючи, що почалися передчасні пологи. Він зупинився, увімкнув аварійку й вийшов подивитися, що там сталося, а повернувся вже з тремтячим клубочком шерсті на руках. Цуценя було худеньке, брудне й страшенно налякане, але варто було чоловікові загорнути його у власну куртку, як воно притиснулося до його грудей і тихенько заскімлило.

Звісно, ми не змогли залишити його там. Спочатку відвезли до ветеринара, потім забрали додому нібито лише на кілька днів, поки не знайдемо господарів. Ми навіть розмістили оголошення, але ніхто так і не відгукнувся. А на третій день Саша повернувся з роботи з новою лежанкою, іграшками та величезним пакетом корму. Тоді я остаточно зрозуміла, що жодних інших господарів ми вже не шукатимемо.

Валеріан спочатку був категорично проти такого поповнення. Він демонстративно ігнорував цуценя, шипів, коли те намагалося познайомитися ближче, і навіть кілька разів відмовлявся спати з нами, висловлюючи таким чином свій протест. Але Бублик виявився напрочуд наполегливим. Він ходив за котом хвостиком, приносив йому свої іграшки й одного разу навіть спробував поділитися власною кісточкою. І тепер я спостерігаю, як ці двоє носяться садом, перестрибуючи через опале листя, а Валеріан час від часу зупиняється й озирається, перевіряючи, чи не відстав його маленький приятель.

Дивлюся на них і мимоволі усміхаюся. Якби хтось рік тому сказав мені, що я сидітиму на цій терасі, вагітна, заміжня, із котом і собакою, які мирно співіснують під одним дахом, я б, мабуть, вирішила, що людина передивилася романтичних фільмів. Особливо якби мені додали, що чоловіком стане Олександр Маркович, нестерпний генеральний директор.

А тепер я навіть не уявляю свого життя без нього.

За цей рік змінилося стільки всього, що іноді мені здається, ніби минуло значно більше часу. Ми одружилися навесні, коли дерева тільки починали вкриватися молодим листям, а повітря пахло свіжістю й квітами. Весілля влаштували невелике, хоча Ольга Петрівна спочатку мріяла про грандіозне святкування з усіма родичами, знайомими й, підозрюю, навіть сусідами з навколишніх будинків. Урешті ми домовилися про затишну церемонію та вечерю в колі найближчих людей, але тітка Люба все одно примудрилася запросити кількох далеких родичів, яких я до того навіть не бачила.

Пам'ятаю, як хвилювалася перед церемонією, стоячи в білій сукні перед дзеркалом. Руки тремтіли так сильно, що я ледве змогла застебнути сережку, а серце калатало, наче збиралося вистрибнути з грудей. 

Але потім я вийшла і побачила Сашу. Він стояв біля арки, високий, красивий, у темному костюмі, й дивився на мене так, що всі страхи миттєво зникли. І коли взяв мою руку у свою, я раптом відчула такий спокій, наче все в моєму житті нарешті стало на свої місця.

Після весілля я переїхала до нього остаточно, хоча Валеріан зробив це значно раніше. Мій рудий зрадник дуже швидко оцінив переваги просторого будинку, м'яких диванів і чоловіка, який чомусь постійно приносив йому нові іграшки. А я ще кілька тижнів звикала до того, що тепер у мене є не просто квартира, куди можна повернутися після роботи, а справжній дім, у якому мене щовечора хтось чекає.