58

Мої пальці завмирають на зв'язці ключів. Я ще кілька секунд стою спиною до нього, дивлячись на темні двері під'їзду, за якими на мене чекають звична тиша квартири, вечеря на самоті й Валеріан, який неодмінно висловить своє невдоволення моєю тривалою відсутністю. Ще хвилину тому я збиралася повернутися додому, прийняти душ і нарешті дозволити собі відпочити після цього виснажливого дня. А тепер серце б'ється так швидко, що я відчуваю його удари навіть у горлі.

Повільно обертаюся. Олександр стоїть біля автівки і дивиться на мене. Світло вуличного ліхтаря падає на його обличчя, підкреслюючи втомлені очі й ледь помітну складку між бровами. Він теж не мав сьогодні легкого дня, і я раптом замислююся, скільки справ йому довелося відкласти, щоб розібратися з Русланом, а потім ще й чекати, поки я закінчу свій звіт. Проте зараз у його погляді немає тієї ділової зосередженості, до якої я вже встигла звикнути. Він дивиться на мене інакше, і від цього погляду в мене слабшають коліна.

Олександр підходить ближче. Не поспішає, не намагається скоротити відстань одним широким кроком, хоча зазвичай рухається саме так — упевнено, рішуче, наче завжди знає, куди й навіщо йде. Тепер він зупиняється, залишає між нами відстань у декілька метрів.

— Учора я збирався сказати тобі дещо важливе, — починає він. — І сьогодні цілий день думав, чи варто повертатися до цієї розмови саме зараз. Після всього, що сталося, тобі, мабуть, найменше хочеться вислуховувати ще й мене.

Я хочу заперечити, але він ледь помітно хитає головою, просячи дозволити йому продовжити. І я мовчу, хоча від хвилювання вже не знаю, куди подіти руки. Урешті просто стискаю ремінець сумочки, намагаючись хоч за щось триматися.

— Коли я запропонував тобі поїхати зі мною до мами, то навіть уявити не міг, чим усе закінчиться. Мені здавалося, що це найпростіший вихід із ситуації. Ми проведемо разом кілька днів, повернемося додому, і кожен знову житиме своїм життям. Я був упевнений, що саме так і буде. А потім настав учорашній вечір, я залишив тебе біля квартири й раптом зрозумів, що зовсім не хочу їхати.

Від його слів у мене перехоплює подих. Я пам'ятаю, як стояла біля дверей, поки ліфт забирав його вниз, і як потім довго не могла змусити себе зайти до квартири. Тоді я відчайдушно намагалася переконати себе, що все закінчилося, хоча сама думка про це здавалася нестерпною. І ось тепер виявляється, що він відчував те саме...

Олександр робить невелику паузу, проводячи долонею по волоссю. Я помічаю, як він повільно видихає, перш ніж заговорити знову, і вперше бачу, що ця розмова дається йому непросто. Мені раптом хочеться торкнутися його руки, але я боюся навіть поворухнутися, щоб не зруйнувати те крихке відчуття близькості, яке виникло між нами.

— Я довго переконував себе, що ми можемо просто дружити, — продовжує він. — Що мені буде достатньо бачити тебе на роботі, розмовляти з тобою, іноді зустрічатися поза офісом. Але сьогодні, коли ти стояла в моєму кабінеті й плакала, я зрозумів, наскільки сильно помилявся. Мені було боляче бачити тебе такою.

Я опускаю очі, відчуваючи, як до горла знову підступає клубок. Упродовж дня я кілька разів згадувала власну слабкість і соромилася того, що розплакалася перед ним.

— Я не хочу бути просто твоїм другом, Соломіє. І не хочу, щоб ти ставала моєю секретаркою, хоча колись мені здавалося, і я досі в цьому впевнений, що кращої людини на цю посаду не знайду. Але… я хочу зовсім іншого. Хочу мати право обійняти тебе, коли тобі погано, не шукаючи для цього приводу. Хочу, щоб ти телефонувала мені, коли трапляється щось хороше, і коли день складається так жахливо, як сьогодні. Хочу бачити тебе не лише в офісі й не лише тоді, коли ми домовилися вдавати закоханих перед моїми родичами.

Його голос стає тихішим, а я відчуваю, як щось тепле й болісне розгортається всередині. Мені хочеться запам'ятати кожне слово, кожну зміну його інтонації, навіть те, як він дивиться на мене, вимовляючи моє ім'я. Усе це настільки не схоже на наші звичні суперечки, що я ледве впізнаю чоловіка перед собою. І водночас упізнаю його краще, ніж будь-коли раніше.

— Я обожнюю твій сміх, — говорить Олександр, і його губи торкається ледь помітна усмішка. — Особливо коли ти смієшся так щиро, що вже не можеш зупинитися. Мені подобається спостерігати, як ти працюєш: як хмуриш брови, коли над чимось замислюєшся, як закушуєш нижню губу, намагаючись розібратися зі складними розрахунками. Іноді я заходив до вашого відділу з цілком конкретною справою, а потім ловив себе на тому, що забув, навіщо прийшов, бо ти сиділа за столом, схилившись над документами, і навіть не помічала мене.

Я здивовано кліпаю. Ніколи б не подумала, що він узагалі звертає увагу на такі дрібниці. Мені здавалося, що на роботі він бачить у мені лише співробітницю, яка постійно примудряється потрапляти в незручні ситуації. А він, виявляється, помічав навіть такі дрібнички. І запам'ятовував.

— А ще я ніколи не забуду, як ти їла сирники на маминій терасі, — продовжує він уже з теплішою усмішкою. — Ти сиділа навпроти мене, розповідала щось про своє дитинство й навіть не помічала, що в тебе на губі залишився джем. Весь час думав, як дивно, що мені настільки добре просто сидіти поруч із тобою за сніданком.

Перед очима одразу постає сонячна тераса, накритий стіл, аромат свіжої кави й теплих сирників. Я пам'ятаю, як хвилювалася перед тим сніданком, боячись сказати щось не те в присутності його матері. Пам'ятаю, як Олександр час від часу дивився на мене поверх чашки, а я не могла зрозуміти, чому від цього погляду мені хочеться усміхатися. Тепер усе раптом стає таким простим і зрозумілим, що я ледь стримую сльози.

— Я полюбив твого кота, — додає він, і в його голосі з'являється особлива ніжність. — Хоча, якщо чесно, не впевнений, що це взаємно. Але мені подобається слухати, як ти про нього розповідаєш. Подобається, що ти можеш серйозно обговорювати з ним свої проблеми й ображатися, коли він тебе ігнорує. І мені хочеться колись сидіти поруч із вами на дивані, слухати ваші розмови й знати, що мені нікуди не потрібно поспішати.