57

Не знаю, скільки ще ми так стоїмо, але поступово я починаю усвідомлювати, що обіймаю Олександра посеред його робочого кабінету, а він гладить мене по спині, наче в нас немає жодних справ, обов'язків і співробітників, які можуть будь-якої миті постукати у двері. Від цієї думки стає трохи ніяково, хоча відпускати його зовсім не хочеться. Навпаки, я б із задоволенням залишилася тут до вечора, сховавшись від усього світу в його обіймах, але здоровий глузд, який сьогодні й так добряче постраждав, нарешті подає ознаки життя.

— Мені, мабуть, уже час повертатися до роботи, — тихо промовляю, неохоче відхиляючись від його грудей. — Бо якщо я просиджу тут до вечора, колеги вирішать, що мене або звільнили, або підвищили. І навіть не знаю, який варіант їх більше потішить.

Олександр усміхається, проте не поспішає прибирати руки з моєї талії. Я підводжу голову й зустрічаюся з його поглядом, від якого знову стає тепло десь під ребрами. Цікаво, він узагалі розуміє, що зі мною робить? Що після таких обіймів я ще довго не зможу спокійно дивитися на нього під час нарад і вдавати, ніби нас пов'язують винятково робочі питання?

— Можеш сьогодні більше не працювати, — пропонує він, легенько погладжуючи мене по спині. — Їдь додому, відпочинь. Після всього, що сталося, навряд чи хтось очікуватиме від тебе особливої продуктивності.

— А от моя начальниця, думаю, очікуватиме, — заперечую, нарешті відступаючи на крок. — Мені ще потрібно підготувати звіт про всі підозрілі зміни в тендерах. І бажано зробити це сьогодні, поки я пам'ятаю, де що шукала. До того ж удома я просто сидітиму й накручуватиму себе, а так хоч буде чим зайняти голову.

Він кілька секунд уважно мене розглядає, наче намагається визначити, чи справді я готова повернутися до роботи, а потім киває. Я кидаю погляд над його плечем, і бачу себе у невеликому дзеркалі біля дверей. Господи милосердний! Під очима розмазалася туш, ніс почервонів, а щоки вкрилися плямами.

Бос, наче думки мої читає, бо одразу ж відходить до столу й дістає з шухляди упаковку вологих серветок.

— Дякую, — видихаю. — Міг би хоч попередити, що я виглядаю так, наче мене щойно побили.

Він лиш тисне плечима.

— Ти завжди гарна, — відповідає Олександр, спостерігаючи за моїми стараннями. — Але мені зараз хочеться придушити того гада, що змусив тебе плакати.

Від його слів пальці завмирають, а погляд сам собою підіймається до його обличчя. Олександр дивиться на мене цілком спокійно, наче щойно повідомив щось настільки очевидне, що навіть не варто обговорювати. А я раптом відчуваю, як щоки починають палати ще дужче. Чудово! Тепер до червоного носа й розмазаної туші додасться ще й дурнуватий рум'янець. Хоча, якщо подумати, саме він винен у тому, що моє обличчя сьогодні переживає стільки випробувань.

— Тоді я піду, поки не розплакалася вдруге, — заявляю. — Не будемо доводити тебе до криміналу.

Олександр сміється, але коли я вже повертаюся до дверей, несподівано торкається моєї руки.

— Соломіє, зачекай. Напиши мені, коли закінчиш роботу, я тебе підвезу. І не здумай тікати раніше, бо я все одно знайду.

Я повертаюся до нього й примружуюся, намагаючись надати обличчю суворого виразу. Щоправда, після недавньої істерики це, мабуть, виглядає не надто переконливо.

— Олександре Марковичу, ви зараз зловживаєте службовим становищем. Я можу поскаржитися у відділ кадрів на те, що генеральний директор примушує мене користуватися його особистим транспортом.

— Скаргу розглянемо завтра, — незворушно відповідає він. — А сьогодні я чекаю твого повідомлення.

Я хитаю головою, усміхаючись, і нарешті виходжу з кабінету. У коридорі одразу доводиться випрямити спину й надати обличчю хоча б приблизно робочого виразу, хоча всередині все ще відчувається дивна легкість. І, мабуть, якби хтось зараз запитав, чому я усміхаюся після такого жахливого дня, мені було б дуже складно вигадати пристойне пояснення.

Повернувшись до відділу, я майже одразу занурююся в роботу. Після ранкових подій навіть звичайні таблиці здаються підозрілими, тому я перевіряю кожну зміну особливо уважно, порівнюю попередні версії файлів і занотовую все, що може знадобитися для внутрішнього розслідування. Начальниця кілька разів підходить до мого столу, цікавиться результатами й нагадує, що всі знайдені невідповідності потрібно оформити окремим документом. На щастя, жодних розпитувань про Руслана вона не влаштовує, хоча я помічаю, як її погляд час від часу затримується на його порожньому робочому місці.

А от колеги виявляються значно допитливішими. Марина, яка сидить неподалік, двічі запитує, куди подівся Руслан, а потім обережно цікавиться, чи не пов'язане його зникнення з тим, що мене викликали до генерального директора. Я відповідаю, що нічого не можу розповісти, і поспіхом повертаюся до монітора, удаючи страшенну зайнятість. Насправді ж мені зовсім не хочеться обговорювати те, що сталося. Достатньо того, що я вже кілька разів машинально повернула голову до Русланового столу, збираючись запитати його про якийсь документ, а потім згадувала, що більше не маю бажання навіть чути його голос.

Найдивніше, що попри образу й розчарування мені досі важко повірити в його вчинок. Перед очима раз у раз постає той Руслан, який приносив мені каву, жартував із моєї незграбності й терпляче пояснював, де шукати потрібні файли. А потім я згадую, як він сьогодні наказав мені закрити рота, і всередині знову все стискається. Мабуть, найбільше болить навіть не сама зрада, а усвідомлення того, наскільки легко я повірила в нашу дружбу. Хоча Олександр і сказав, що я не винна, але позбутися неприємного відчуття власної наївності виявляється не так просто.

Ближче до п'ятої вечора я нарешті закінчую основну частину звіту й відправляю його начальниці. Очі вже болять від монітора, праву щиколотку неприємно тягне, а шлунок час від часу нагадує, що капучино й недоїдений сендвіч — не найкращий раціон для дорослої жінки. Я потягуюся, обережно розминаю затерплу шию й дивлюся на годинник. До кінця робочого дня залишається зовсім небагато, і вперше за сьогодні я відчуваю справжнє полегшення.