56

— Руслан знає мій пароль, — вимовляю, не зводячи з нього очей.

Він одразу випрямляється, але я встигаю помітити, як його пальці судомно стискають край светра. Ще хвилину тому він дивився на мене з такою самовпевненістю, що хотілося запустити в нього першою-ліпшою папкою. Тепер же від тієї впевненості залишилося небагато.

— Що за маячня? — обурюється він. — Звідки мені знати твій пароль?

— Ти сам його вводив, коли допомагав мені налаштувати пошту на ноутбуці. У перший тиждень моєї роботи. Пам'ятаєш?

Руслан пирхає, але дивиться чомусь не на мене, а на Олександра.

— Я за цей час стільком людям допомагав, що всіх паролів не згадаю. І взагалі, вона мала його змінити.

— Мала, — погоджуюся. — Але не змінила.

Марта Володимирівна знімає окуляри й повільно кладе їх на стіл. З її обличчя важко зрозуміти, що вона думає, зате начальник служби безпеки відразу починає щось набирати на планшеті.

— Ми перевіримо всі обставини, — повідомляє він. — А поки що, Руслане Сергійовичу, вам доведеться пройти зі мною.

— Куди це ще? — Руслан підозріло примружується.

— Потрібно оформити передачу вашого службового ноутбука й тимчасово обмежити доступ до корпоративних систем.

— Ви серйозно? — Він обурено переводить погляд на Олександра. — Через якісь вигадки цієї...

— Обережніше з висловлюваннями, — перебиває його Олександр.

Він навіть не підвищує голосу, але Руслан миттєво замовкає. Я сиджу в кріслі, міцно стискаючи пальці на колінах, і спостерігаю, як чоловік, якого ще вранці вважала своїм другом, нервово озирається на двері. Начальник служби безпеки просить його залишити службовий телефон для перевірки корпоративних даних, а Руслан починає сперечатися, вимагаючи пояснень і погрожуючи скаргами. Зрештою після короткої розмови з Олександром він погоджується передати пристрій за актом, але робить це з таким виглядом, наче всі присутні особисто образили його найкращі почуття.

— Я нічого не зробив, — заявляє він, поправляючи окуляри. — І ви ще пошкодуєте, що повірили їй.

Я підводжу голову, відчуваючи, як у грудях знову спалахує обурення. Він досі намагається виставити мене винною, хоча чудово знає, що я бачила його листування. І найгірше, що ще кілька годин тому я б ніколи не повірила, що Руслан здатен так зі мною розмовляти.

— Досить, — холодно промовляє Олександр. — Результати перевірки покажуть, хто й що зробив. А зараз пройдіть із начальником служби безпеки.

Руслан стискає губи, кидає на мене останній злий погляд і нарешті виходить із кабінету. Начальник служби безпеки прямує слідом, прикривши за собою двері. Я проводжаю їх очима, а потім повільно опускаю погляд на власні руки. Пальці досі тремтять, хоча найбільша небезпека, здається, вже минула.

Марта Володимирівна збирає роздруківки зі столу. Я вже готуюся вислухати чергову лекцію про те, що не можна залазити в чужі комп'ютери, навіть якщо дуже хочеться врятувати компанію від шпигунів. І, мабуть, вона матиме рацію. Але зараз у мене зовсім немає сил виправдовуватися.

— Марто Володимирівно, — несподівано озивається Олександр. — Залиште нас, будь ласка, на кілька хвилин.

Жінка на мить завмирає, переводить погляд із нього на мене, а потім коротко киває.

— Добре. Я буду у своєму кабінеті.

Вона виходить, і ми залишаємося вдвох. Я дивлюся на зачинені двері, не знаючи, чого тепер чекати. Можливо, Олександр хоче поговорити про мої дії, про порушення правил безпеки чи про те, чому я не повідомила йому про підозри відразу. Зрештою, я справді наробила дурниць, і тепер доведеться за них відповідати.

Але він не поспішає повертатися до свого крісла. Обходить стіл, підходить до мене й зупиняється зовсім близько. Я підводжу голову, зустрічаючись із його поглядом, і відчуваю, як серце починає битися швидше.

— Як ти? — тихо промовляє він.

Усього два слова. Звичайне запитання, на яке можна відповісти так само звичайно: нормально, дякую, усе гаразд. Я навіть відкриваю рота, збираючись саме це сказати, але чомусь не можу вимовити жодного звуку.

Олександр дивиться на мене з такою щирою турботою, що в горлі миттєво з'являється болючий клубок. У його очах немає ані докору, ані роздратування через мою необачність. Лише занепокоєння, від якого раптом стає нестерпно важко стримувати все, що накопичилося за цей день.

Я ж трималася. Від самого ранку, коли знайшла ті прокляті документи. Коли Руслан дивився мені в очі й брехав. Коли погрожував звільненням, а потім сам побіг до Марти Володимирівни, щоб виставити мене шпигункою. Я не розплакалася навіть тоді, коли побачила роздруківку листа зі своєї пошти й зрозуміла, що мене можуть звинуватити в тому, чого я ніколи не робила.

А тепер Олександр просто стоїть переді мною й запитує, як я.

— Я... — починаю, але голос зрадницьки ламається.

Намагаюся всміхнутися, проте замість цього губи починають тремтіти. Я поспіхом опускаю голову, сподіваючись, що він не помітить, але вже за мить перша сльоза падає мені на руку. За нею друга, третя, і я розумію, що нічого не можу із собою вдіяти.

— От чорт, — шепочу, витираючи щоки долонями. — Вибач. Я зараз...

Та замість того, щоб заспокоїтися, починаю плакати ще сильніше. Мені страшенно соромно. Я сиджу в кабінеті генерального директора, ридаю через колегу, який виявився останньою сволотою, і навіть не маю під рукою серветки. Чудова картина! Залишилося тільки розмазати туш по всьому обличчю, щоб бос остаточно переконався, яку врівноважену співробітницю взяв на роботу.

— Соломіє, — лагідно озивається він.

Я хитаю головою, намагаючись зупинити сльози, але від його голосу стає тільки гірше.

— Я не розумію, як він міг, — нарешті вимовляю крізь схлипування. — Ми ж дружили. Я йому довіряла, розповідала все... А він сьогодні так зі мною розмовляв, наче я якась дурепа, яку можна залякати й змусити мовчати.

Олександр присідає перед моїм стільцем, щоб опинитися зі мною на одному рівні, й обережно бере мої руки у свої. Його долоні теплі, міцні, а великий палець повільно погладжує мої пальці, поки я безуспішно намагаюся вгамувати тремтіння.