55

До обіду я майже не працюю. Намагаюся зосередитися на таблицях, але цифри розпливаються перед очима. Руслан сидить через прохід, спокійно відповідає на листи, жартує з Мариною й навіть двічі проходить повз мій стіл, наче між нами нічого не сталося. Я ж не можу позбутися відчуття, що він стежить за кожним моїм рухом.

Кілька разів відкриваю новий лист, збираючись написати Марті Володимирівні про підозрілі зміни в документах. Але щоразу зупиняюся. Мені потрібні докази, які не можна буде відкинути лише тому, що я порушила чужу приватність. А ще я хочу поговорити з Олександром. Не як із чоловіком, який учора цілував мене біля квартири, а як із керівником компанії, яку обкрадає один із працівників.

Тільки він із самого ранку на зустрічах. Я бачила його лише один раз, коли він проходив коридором разом із двома чоловіками в костюмах. Наші погляди на мить зустрілися крізь скляну стіну відділу, і він ледь помітно всміхнувся. Я навіть не встигла відповісти, бо Руслан саме щось запитав у Марини, і я мимоволі повернула голову на його голос.

Близько першої години вирішую, що більше не витримаю. Беру телефон, гаманець і спускаюся в кав'ярню на першому поверсі. Там майже всі столики зайняті, але мені вдається знайти маленький біля вікна, подалі від основного проходу. Замовляю капучино й сендвіч, хоча їсти зовсім не хочеться. Сиджу, обхопивши чашку долонями, і дивлюся на людей за склом. Хтось поспішає до ліфта, хтось сміється, розмовляючи телефоном, а я ніяк не можу позбутися думки, що сьогодні вранці власноруч зруйнувала дружбу, яку вважала справжньою.

Згадую, як Руслан приносив мені каву, коли я затримувалася після роботи. Як вислуховував мої скарги на складні звіти. Як одного разу допоміг розібратися з програмою, через яку я мало не розбила клавіатуру об стіл. І весь цей час він міг передавати наші документи конкурентам. Мене нудить від самої думки, що я стільки разів ділилася з ним робочими подробицями, навіть не підозрюючи, кому вони можуть потрапити.

А ще страшенно боляче від того, як легко він відкинув усе, що було між нами. Ніби наша дружба нічого не означала. Ніби я була лише зручною колегою, яку можна розсмішити, пригостити кавою й використати, коли знадобиться. Я відкушую шматочок сендвіча, але майже не відчуваю смаку. Потім дістаю телефон і відкриваю листування з Олександром.

Хочу написати йому, що нам потрібно поговорити. Пальці зависають над екраном. Після вихідних це просте повідомлення чомусь здається надто особистим. Учора він стояв біля моїх дверей і дивився так, наче збирався поцілувати. А сьогодні я маю прийти до нього з підозрами щодо колеги, якому довіряла більше за інших. Зрештою відкладаю телефон. Поговорю особисто, щойно він звільниться.

Допиваю каву, ще трохи сиджу біля вікна, а потім повертаюся нагору, намагаючись переконати себе, що все не так страшно. У мене є факти. Є документи. Є листування, яке за потреби зможе перевірити служба безпеки. Головне — не дозволити Русланові залякати мене.

***

Після обіду я саме відкриваю чергову таблицю, коли біля мого столу зупиняється Марта Володимирівна.

— Соломіє, пройдіть зі мною.

Я підводжу голову й відразу помічаю її обличчя. Зазвичай вона тримається стримано, але зараз губи щільно стиснуті, а погляд холодний.

— Щось сталося?

— Поговоримо в кабінеті генерального.

У мене неприємно стискається шлунок. Я повільно підводжуся, беру телефон і йду за нею. Дорогою мимоволі дивлюся на Руслана. Він сидить за своїм столом, удаючи, що захоплено читає щось на моніторі, але кутики його губ ледь помітно підняті. І від цієї усмішки мені раптом стає по-справжньому страшно.

Марта Володимирівна мовчки веде мене коридором, заходить до ліфта й натискає кнопку потрібного поверху. Я намагаюся запитати, що відбувається, але вона лише коротко відповідає, що все з'ясується за кілька хвилин. Коли ми підходимо до кабінету Олександра, я вже відчуваю, як долоні стають вологими.

Марта стукає й відчиняє двері. Олександр сидить за столом. Перед ним лежить кілька роздрукованих аркушів, а поруч стоїть Руслан. Я зупиняюся на порозі, не відразу розуміючи, як він встиг опинитися тут раніше за нас. Руслан повертає до мене голову, і я бачу на його обличчі таку старанно зображену стурбованість, що мені хочеться вдарити його чимось важким.

— Соломіє, сідайте, — промовляє Марта Володимирівна.

Я повільно опускаюся в крісло навпроти Олександра. Він дивиться на мене уважно, але не так, як учора біля моїх дверей. Зараз переді мною генеральний директор, який розбирається в серйозній проблемі. І чомусь саме це лякає найбільше.

— Соломіє, — починає Марта Володимирівна, — у нас виникла дуже неприємна ситуація. Руслан повідомив про можливий витік конфіденційної інформації з вашого робочого облікового запису.

Я кілька секунд не розумію почутого.

— Що?

Вона кладе переді мною аркуш. На ньому роздрукований електронний лист, надісланий із моєї корпоративної пошти на адресу «Альтера Консалт». У вкладенні — файл із внутрішніми розрахунками компанії. Дата сьогоднішня. Час — тринадцята двадцять шість. Я дивлюся на цифри й відчуваю, як у голові починає шуміти.

— Це не я.

— Соломіє, — м'яко озивається Руслан, — я розумію, що тобі зараз неприємно, але ми повинні розібратися...

Я різко повертаюся до нього.

— Замовкни.

Він здивовано кліпає, наче я щойно без причини його образила.

— Соломіє! — суворо промовляє Марта Володимирівна.

— Це він! — Я підводжуся, забувши про травмовану ногу. — Він передає документи конкурентам! Я сьогодні вранці знайшла його листування, а тепер він вирішив усе звалити на мене!

Руслан повільно хитає головою.

— Ось про це я й говорив, Олександре Марковичу. Вона сьогодні поводиться дуже дивно. Зранку звинуватила мене невідомо в чому, а потім...

— Досить, — тихо промовляє Олександр.

Руслан замовкає, і я теж. Олександр відсуває роздруківку й дивиться на мене. Його обличчя залишається серйозним, але в погляді немає тієї холодності, якої я так боялася.