54

Руслан з'являється о дев'ятій десять із паперовим стаканчиком кави й пакетом круасанів. На ньому світлий светр, окуляри трохи сповзли на ніс, а волосся стирчить на потилиці, наче він укотре проспав будильник.

— Ого, хто це в нас уже працює! — вигукує, помітивши мене. — Солечко, ти що, вирішила стати працівницею місяця?

Я дивлюся на нього й відчуваю, як у животі неприємно стискається. Ще в п'ятницю я б обов'язково пожартувала у відповідь. Зараз же навіть усміхнутися не можу.

— Руслане, нам потрібно поговорити.

Він зупиняється біля свого столу, тримаючи пакет із випічкою.

— Ого. Серйозний тон. Тільки не кажи, що твій красунчик бойфренд тебе покинув.

Я мовчки дивлюся на нього. Усмішка повільно зникає з його обличчя, і він нарешті відкладає пакет.

— Що сталося?

— Не тут. Ходімо в малу переговорну.

Він кілька секунд вагається, а потім ставить каву на стіл і йде за мною. У переговорній нікого немає. Я зачиняю двері й зупиняюся біля столу, намагаючись зібрати думки. Руслан залишається біля входу, схрестивши руки на грудях.

— Ну? Ти мене вже лякаєш.

Я дивлюся на нього, на знайомі світлі очі за окулярами, на обличчя, яке стільки разів бачила навпроти себе за обідом, і відчуваю, як злість поступово витісняє розгубленість.

— Чому ти змінював розрахунки в тендерних документах?

Він кліпає.

— Що?

— У тих, які ми програли «Альтера Консалт». Я перевірила історію редагування. Там твоє ім'я.

Руслан повільно опускає руки.

— І що? Я працюю з документами. Це моя робота.

— Ти змінював цифри після того, як ми їх погодили. А ще передавав конкурентам наші внутрішні файли.

На його обличчі щось змінюється. Лише на мить, але я встигаю помітити, як напружуються щелепи й завмирає погляд.

— Ти про що взагалі?

— Я бачила листування, Руслане.

У кімнаті стає дуже тихо. Він повільно випрямляється, а потім несподівано всміхається.

— Ти залізла в мій комп'ютер?

— Ти розумієш, що робив? Через тебе компанія втрачала контракти. Ми всі намагалися знайти помилки, перераховували показники, сиділи допізна...

— Я запитав, чи ти лазила в моєму комп'ютері.

Його голос звучить зовсім інакше, ніж зазвичай. У ньому більше немає звичної доброзичливості чи жартівливих ноток. Він дивиться на мене холодно, навіть не намагаючись удавати здивування.

— Так, — відповідаю. — І тепер знаю, що ти зробив.

Руслан тихо сміється.

— Ну то й що?

Я завмираю. Мабуть, до останнього чекала, що він почне виправдовуватися. Скаже, що я все неправильно зрозуміла, що існує якесь пояснення, про яке мені невідомо. Але він навіть не намагається.

— Як ти міг? — запитую, відчуваючи, як голос зрадницьки тремтить. — Я ж тобі довіряла. Ми… всі.

— А я просив тебе довіряти мені?

Від цих слів стає болючіше, ніж від будь-якого зізнання. Руслан відсуває стілець і сідає, закинувши ногу на ногу. Дивиться на мене так спокійно, наче ми обговорюємо чиюсь помилку у звіті.

— Послухай, Соломіє. Ти хороша дівчинка, але надто багато про себе думаєш. Побачила кілька листів і вже вирішила, що розкрила злочин століття.

— Я піду до керівництва.

Він усміхається ще ширше.

— І що скажеш? Що нишпорила в моїх особистих листах? Що залізла в чужий комп'ютер без дозволу?

— Я покажу документи.

— Які саме? Ті, до яких ми обоє маємо доступ?

Він підводиться й повільно підходить ближче. Я мимоволі відступаю, хоча між нами залишається достатньо місця.

— Ти справді думаєш, що тобі хтось повірить? — запитує тихо. — Особливо зараз, коли ти раптом стала улюбленицею генерального?

Я відчуваю, як обличчя заливає жаром.

— Не смій його сюди приплітати.

— О, та невже? — Він зневажливо кривить губи. — Думаєш, ніхто не помічає, як він навколо тебе крутиться? Дуже зручно, правда? Можна робити що завгодно, а потім сховатися за спиною начальника.

Я дивлюся на нього й раптом розумію, що більше не впізнаю цю людину. Усе, що раніше здавалося мені милим і кумедним, тепер виглядає фальшивим. Його турбота, жарти, готовність допомогти — невже це теж було лише способом залишатися поруч і знати, що відбувається у відділі?

— Ти мені огидний, — тихо кажу.

Русланова усмішка зникає.

— Тоді тримайся від мене подалі. І закрий свого рота, Соломіє. Не пхай носа в чужі справи, поки ще маєш роботу.

Він обходить мене, відчиняє двері й виходить у коридор. А я залишаюся стояти посеред переговорної, відчуваючи, як усередині все тремтить від злості й образи. Мені хочеться наздогнати його, накричати, змусити хоча б раз сказати правду без цієї огидної усмішки. Але замість цього я повільно опускаюся на стілець і притискаю долоні до обличчя. Я щойно втратила друга й, здається, нажила собі дуже небезпечного ворога.