53

Якби мені хтось сказав, що в понеділок я добровільно приїду на роботу майже на годину раніше, я б порадила цій людині перевірити температуру. Свою, звісно, бо зі мною все було б гаразд. Принаймні до сьогоднішнього ранку, коли о п'ятій годині я розплющила очі після такого сну, що ще хвилин десять лежала нерухомо, намагаючись повернутися туди, де все було значно цікавіше.

Снилося мені, звісно ж, не море, не відпустка й навіть не виграш у лотерею. Хоча останній зараз дуже знадобився б, щоб я могла звільнитися й ніколи більше не дивитися в зелені очі свого генерального директора. Бо снився мені саме він. Причому поводився Олександр уві сні зовсім не як керівник поважної компанії. Почалося все досить пристойно: ми стояли в його спальні, він допомагав мені зняти намисто, а я чомусь ніяк не могла впоратися із застібкою сукні. Потім його губи торкнулися моєї шиї, долоні ковзнули по талії, і на цьому моя підсвідомість остаточно забула про будь-які правила пристойності. Найобразливіше, що прокинулася я саме тоді, коли Олександр притиснув мене до себе й почав повільно розстібати сукню.

Я навіть рукою по іншій половині ліжка провела, перш ніж згадала, що повернулася додому. Пальці натрапили лише на прохолодне простирадло, а замість теплого чоловічого тіла поруч розлігся Валеріан, який невдоволено смикнув хвостом, коли я його зачепила. Після такого заснути знову виявилося неможливо. Я ще трохи покрутилася під ковдрою, потім пішла в душ, довго стояла під теплою водою, намагаючись привести думки до ладу, а о сьомій уже сиділа в маршрутці, притиснувши сумку до колін. Плюнувши на дрес код, я взула зручні кросівки й намагалася не навантажувати ногу. Щиколотка трохи нила, але після вчорашнього купання у фонтані я, мабуть, мала б радіти вже тому, що взагалі можу пересуватися самостійно.

Маршрутка виявилася майже порожньою, заторів теж не було, тому біля офісу я опиняюся непристойно рано. Навіть охоронець на вході здивовано зиркає на годинник, перш ніж привітатися.

— Доброго ранку, Соломіє. Ви сьогодні перша.

— Вирішила перевірити, чи справді офіс існує до дев'ятої, — відповідаю, прикладаючи перепустку до турнікета.

Він усміхається, а я прямую до ліфта, відчуваючи дивне задоволення від порожнього холу. Зазвичай тут уже метушаться працівники, хтось стоїть у черзі по каву, хтось запізнюється на нараду, а сьогодні можна спокійно пройти до свого поверху, не вислуховуючи чужих телефонних розмов. Наш відділ зустрічає мене тишею й приглушеним гудінням вентиляції. Я вмикаю світло, ставлю сумку біля столу й сідаю, обережно витягнувши праву ногу. Після вихідних накопичилося чимало роботи, і я навіть радію можливості розібратися з нею до появи колег.

Особливо Руслана. Хоча ні, його я якраз хотіла б побачити. Треба ж комусь розповісти, як провела вихідні. Звісно, не все. Деякі подробиці залишаться між мною, Олександром і моєю безсоромною підсвідомістю.

Відкриваю пошту, переглядаю кілька листів, а потім беруся за звіт щодо тендерних пропозицій. Ще минулого тижня Марта Володимирівна просила звірити фінансові показники за кількома проєктами, оскільки в одному з розрахунків виявили розбіжності. Тоді я не встигла завершити перевірку, тому зараз відкриваю робочу папку й починаю порівнювати цифри. Спочатку нічого незвичайного не помічаю. Вартість матеріалів, логістика, прогнозовані витрати — усе більш-менш збігається. Але коли доходжу до останнього тендера, який ми програли два тижні тому, натрапляю на дивну невідповідність. У фінальній версії документа прогнозована собівартість вища, ніж у попередніх розрахунках. Причому різниця не така вже й велика, але достатня, щоб наша пропозиція втратила конкурентну перевагу.

Я хмурюся й відкриваю історію змін. Останнє редагування зроблено в четвер о двадцять другій сорок сім. Користувач — Руслан. Дивно, адже він того вечора скаржився мені, що страшенно втомився, і ще о шостій збирався додому. Навіть фотографію кота надіслав із дивана, коли я запитала, чи не забув він передати мені таблицю. Можливо, потім вирішив доробити щось із дому. Відкриваю попередню версію документа й порівнюю формули. Хтось змінив коефіцієнт транспортних витрат, через що підсумкова сума автоматично зросла. У примітках про це немає жодного слова.

Відчуваю легке занепокоєння, але поки що не роблю висновків. Руслан міг помилитися. Ми всі іноді помиляємося, особливо коли працюємо допізна. Тільки чомусь хочеться перевірити ще один файл. Відкриваю документи за попередній місяць, знаходжу інший тендер, у якому нас обійшла компанія «Альтера Консалт», і переглядаю історію редагування. Тут зміни менш помітні: виправлено кілька прогнозних показників і видалено частину коментарів. Але останнім із документом знову працював Руслан.

Я відсуваюся від столу й кілька секунд дивлюся на екран. «Альтера Консалт» останнім часом підозріло часто випереджає нас у тендерах. На нарадах Олександр не раз вимагав з'ясувати, чому конкуренти пропонують майже ідентичні умови, тільки трохи вигідніші. Ми перевіряли розрахунки, обговорювали можливі витоки інформації, але жодних конкретних доказів не знаходили. А тепер переді мною два документи, у яких Руслан змінював дані незадовго до подання пропозицій.

Може, збіг? Я перевіряю третій файл і відчуваю, як холонуть пальці. Там теж є його правки. Цього разу він не змінював формули, зате відкривав закриту вкладку з нашими внутрішніми ціновими межами. Ту саму, доступ до якої мали лише кілька працівників відділу. Я дивлюся на ім'я Руслана в історії змін і не можу позбутися неприємного відчуття, що переді мною лежить відповідь на запитання, яке ми ставили собі вже кілька місяців.

Але ж це Руслан. Людина, з якою я щодня п'ю каву, обговорюю дурнуваті серіали й ділюся новинами. Він знає про мою травмовану ногу, про Валеріана, про те, як я нервувала перед поїздкою до маєтку Олександра. Він першим помічає, коли я засмучена, приносить шоколад, коли в мене поганий день, і завжди вміє розсмішити якоюсь дурницею. Не може ж він... Я обриваю думку, бо відчуваю, що починаю виправдовувати його ще до того, як розібралася в ситуації.