52

Коли ми нарешті в'їжджаємо до мого двору, я відчуваю дивне розчарування. Знайомі будинки, припарковані автомобілі, дитячий майданчик — усе на своїх місцях. Навіть сусідський пес, якого я постійно бачу біля під'їзду, лежить на звичному місці, ліниво спостерігаючи за перехожими.

Олександр зупиняє машину біля входу й вимикає двигун. У салоні відразу стає тихо, і я раптом розумію, що зовсім не готова прощатися.

— Ну що ж, — промовляю, змушуючи себе всміхнутися. — Здається, ми вижили.

Він повертається до мене й усміхається у відповідь.

— Попри всі старання моїх родичів.

Я тихо сміюся, хоча сміх виходить трохи неприродним. Олександр уважно дивиться на мене, ніби помічає це, але нічого не говорить. Лише відстібає ремінь безпеки й виходить із машини.

— Я допоможу з валізою.

— Та не потрібно, я...

Він уже відчиняє багажник.

Я зітхаю й теж виходжу, обережно ступаючи на праву ногу. Зрештою, сперечатися з ним через валізу зараз зовсім не хочеться. До того ж це означає, що ми проведемо разом іще кілька хвилин.

У під'їзді пахне свіжовимитою підлогою й чиїмось обідом. Ліфт, як завжди, їде цілу вічність, а коли нарешті відчиняється, ми заходимо всередину й опиняємося поруч у тісному просторі. Намагаюся не помічати, що Олександр стоїть так близько, що його плече майже торкається мого.

Дивно. Ще сьогодні вранці я лежала в його обіймах, а тепер навіть не знаю, куди подіти руки.

Коли ліфт зупиняється на моєму поверсі, я виходжу першою й повільно прямую до квартири. Олександр котить валізу слідом, а потім ставить її біля дверей. Я дістаю ключі з сумки, але не поспішаю відчиняти.

— Ну... Дякую тобі, — нарешті кажу, повертаючись до нього. — За ці незвичайні, дуже насичені вихідні. Думаю, тепер мені надовго вистачить вражень.

Я сміюся, згадуючи фонтан, Вероніку, Бориса Івановича й усе інше, що встигло трапитися за якихось два дні. Але Олександр чомусь не усміхається. Він дивиться на мене так уважно, що я поступово замовкаю.

— Соломіє...

Від того, як він вимовляє моє ім'я, у мене перехоплює подих. Незвично, не так, як звертається на роботі, коли хоче щось доручити чи запитати про звіт. Його голос стає нижчим, м'якшим, і я раптом згадую, як він вимовив моє ім'я в спальні, коли ми ледь не поцілувалися вдруге.

Олександр робить крок ближче. Я мимоволі відступаю до дверей, відчуваючи спиною холодну поверхню, а він простягає руку до мого обличчя. Кінчики його пальців обережно торкаються щоки, прибираючи пасмо волосся за вухо. Я завмираю, дивлячись на нього знизу вгору, й відчуваю, як серце починає шалено калатати.

Його долоня залишається біля моєї щоки, великий палець ледь помітно ковзає по шкірі. Олександр нахиляється трохи нижче, і я бачу, як його погляд повільно опускається до моїх губ. Усе навколо раптом здається надто тихим. Я чую лише власне дихання й слабке гудіння ліфта, що їде вниз.

Мені хочеться запитати, що він робить. Чи не забув, що ми вже повернулися додому, що його мати нас не бачить, а фіктивні стосунки офіційно завершилися. Але слова застрягають у горлі, коли він підступає ще ближче.

— Я хотів тобі сказати... — починає він.

І саме в цю мить двері квартири навпроти розчиняються навстіж.

— МЯ-А-А-А-В!

Щось руде, пухнасте й неймовірно обурене вилітає на сходовий майданчик із такою швидкістю, що я навіть не встигаю відреагувати. Валеріан мчить просто до мене, голосно волаючи на весь під'їзд, а потім різко гальмує біля моїх ніг і починає тертися об щиколотки, висловлюючи все, що думає про мою тривалу відсутність.

— Валеріане! — вигукую, відсахнувшись від Олександра.

За котом із квартири визирає тітка Надя, тримаючи в руках його мисочку.

— Ой, Солечко, ти вже приїхала! А я саме збиралася тобі дзвонити! Уявляєш, цей розбійник із самого ранку сидить під дверима й нявчить, наче відчув, що ти повертаєшся!

Я опускаю погляд на Валеріана, який уже намагається залізти мені на ногу, й обережно присідаю, щоб погладити його. Кіт негайно підставляє голову під долоню, голосно муркоче, а потім обурено нявкає, наче вимагає пояснень, де мене носило цілих два дні.

— Привіт, мій хороший, — шепочу, чухаючи його за вухом. — Я теж скучила.

Але вже за мить згадую, що стою посеред сходового майданчика не сама.

Підводжу голову й бачу Олександра, який досі стоїть біля моїх дверей. Його рука вже опущена, а на губах з'явилася дивна усмішка. Він дивиться то на мене, то на Валеріана, який вирішив, що саме зараз найкращий момент потертися об його черевики.

— О, а це хто в нас такий гарний? — захоплено запитує тітка Надя, нарешті помітивши Олександра.

Я повільно випрямляюся, відчуваючи, як щоки знову починають горіти. От тільки цього мені зараз і бракувало! Ще хвилину тому він стояв так близько, що я майже відчувала його губи на своїх, а тепер доведеться пояснювати сусідці, чому генеральний директор нашої компанії особисто привіз мене додому.

— Добрий день, — усміхається Олександр, простягаючи їй руку. — Олександр. Дуже приємно познайомитися.

— Надія Степанівна, — представляється сусідка, одразу розквітаючи від задоволення. — А ви, значить, Солеччин кавалер?

Я відкриваю рота, щоб заперечити, але Олександр випереджає мене:

— Дякую, що доглянули за Валеріаном.

— Та що ви, мені зовсім не важко! — відмахується вона, хоча за останні два дні встигла надіслати мені чотири повідомлення про котячі витівки.

Я опускаю погляд на Валеріана, який уже встиг обнюхати Олександрові черевики й тепер крутиться довкола його ніг, залишаючи свій запах і руду шерсть на ідеально чорних штанинах. Зрадник пухнастий. Мене він два дні не бачив, але мій бос, виявляється, цікавіший.

Олександр нахиляється, коротко чухає кота за вухом, а потім випрямляється й повертається до мене.

— Побачимося завтра, Соломіє.

Від цих простих слів у мене чомусь неприємно стискається серце. Завтра. У понеділок. В офісі, де він знову буде Олександром Марковичем, а я — його підлеглою. І жодних причин стояти так близько, торкатися одне одного чи дивитися так, як він дивився на мене кілька хвилин тому.