51

Недільний сніданок минає напрочуд спокійно, якщо не враховувати того, що я вперто намагаюся не дивитися на чоловіка, з яким прокинулася в одному ліжку. А він, як на зло, сидить просто навпроти, спокійно п'є каву й час від часу поглядає на мене поверх чашки. І щоразу, коли наші очі зустрічаються, кутики його губ ледь помітно смикаються, наче він чудово знає, про що я думаю.

А думаю я, між іншим, про дуже непристойні речі.

Особливо після того, як сьогодні вранці Олександр прокинувся, виявив мою руку поверх своєї, а потім сонно промовив мені у волосся: «Доброго ранку». Так буденно, ніби ми прокидаємося разом щонеділі. Я тоді навіть не знайшлася, що відповісти. Лише поспіхом відсунулася, випадково зачепила його коліном і мало не звалилася з ліжка, намагаючись довести, що зовсім не розгубилася.

Тепер же він виглядає свіжим, відпочилим і страшенно задоволеним життям, а я вкотре перевіряю, чи не надто гаряча кава, перш ніж піднести чашку до губ. Хоча кава тут ні до чого. Просто потрібно ж кудись дивитися, поки його мати розповідає про вчорашнє свято.

— Шкода, звісно, що все так закінчилося, — зітхає вона, відламуючи шматочок круасана. — Але гості залишилися задоволені. А тітка Люба вже встигла розіслати половині родини ваші фотографії.

Я мало не давлюся кавою.

— Уже?

— Аякже! — Ольга задоволено усміхається. — Особливо їй сподобалася та, де ви цілуєтеся біля фонтану. Каже, що давно не бачила Сашу таким щасливим.

Я опускаю чашку й крадькома дивлюся на Олександра. Він саме намазує масло на тост і навіть не намагається приховати усмішку.

— Мамо, — спокійно промовляє він, — може, досить обговорювати наші фотографії за сніданком?

— А що такого? Гарні ж фотографії!

Я поспіхом беруся за сирник, сподіваючись, що з повним ротом ніхто не вимагатиме від мене коментарів. На щастя, Ольга перемикається на організаційні питання, і решта сніданку минає без нових одкровень. Про Вероніку ніхто не згадує. Бориса Івановича теж немає за столом, і я щиро сподіваюся, що він уже виїхав із маєтку. Принаймні більше зустрічатися з ним не маю жодного бажання.

Після сніданку Олександр допомагає мені зібрати речі, хоча я впевнена, що цілком упоралася б сама. Щиколотка вже не так болить, як учора, але ходити доводиться обережно, і він не пропускає жодної нагоди нагадати, що лікар радив мені відпочивати. Зрештою я здаюся, дозволяю йому винести валізу й навіть не сперечаюся, коли він забирає в мене сумку.

Біля входу нас уже чекає Ольга. Вона обіймає мене так міцно, що я на мить забуваю про власну ногу, а потім відступає й уважно оглядає з голови до п'ят.

— Бережи себе, люба. І не забувай про компреси. Саша, ти ж простежиш?

— Простежу, мамо.

— І приїжджайте ще. Тільки не чекайте наступного ювілею, добре?

Я усміхаюся й киваю, хоча від її слів усередині щось неприємно стискається. Наступного разу не буде. Принаймні не в такому складі й не за таких обставин. Наша домовленість добігла кінця, а разом із нею й необхідність удавати закохану пару.

Ольга ще раз обіймає мене, цього разу ніжніше, а потім повертається до сина. Щось тихо говорить йому, поправляє комір сорочки й цілує в щоку. Олександр усміхається, обіймає її у відповідь, і я раптом ловлю себе на тому, що мені шкода їхати. Не лише через нього. За ці два дні я встигла звикнути до цього великого будинку, до запаху свіжої випічки зранку, до Ольжиних турботливих запитань і навіть до тітки Люби, яка примудрилася зробити з нашого фіктивного роману головну подію ювілею.

Але найбільше, звісно, шкода залишати те дивне відчуття, яке з'явилося між нами з Олександром. Коли можна було без сорому торкатися його руки, притискатися до плеча, ловити на собі його погляд і не думати, що скажуть колеги. Коли кожен дотик мав цілком пристойне пояснення, хоча дедалі частіше мені здавалося, що пояснення ці вже нікого з нас не цікавлять.

***

Дорогою додому я довго дивлюся у вікно. За містом тягнуться поля, невеликі села, придорожні кав'ярні, а небо поступово затягують сірі хмари. Олександр увімкнув тиху музику й зосередився на дорозі, час від часу поглядаючи на мене, коли я змінюю положення травмованої ноги.

— Не болить? — запитує він, помітивши, як я обережно ворушу стопою.

— Майже ні. Просто трохи затерпла.

Він киває й повертає увагу до дороги. Я знову дивлюся у вікно, але краєвиди вже не цікавлять. Натомість перед очима раз у раз постають зовсім інші картини: його обличчя за кілька сантиметрів від мого біля фонтану, теплі долоні на плечах, губи, які майже торкнулися моїх у спальні. А ще той ранковий момент, коли я прокинулася в його обіймах і кілька хвилин навіть не намагалася звільнитися.

Від цих спогадів щоки знову починають горіти. Я непомітно повертаю голову до Олександра, розглядаючи його профіль. Він веде машину однією рукою, друга спокійно лежить біля важеля передач. На зап'ясті поблискує годинник, рукав темного светра трохи підкочений, відкриваючи міцне передпліччя. Я згадую, як ця сама рука лежала в мене на животі, як його пальці ковзнули під футболку, і поспіхом відвертаюся до вікна.

Господи, та що ж зі мною таке?

Здавалося б, я повинна радіти. Вихідні закінчилися, ми успішно виконали свою частину домовленості, його мати задоволена, а я повертаюся до звичного життя. Завтра знову буде робота, звіти, нескінченні таблиці й кава з Русланом. Усе стане на свої місця, і мені доведеться лиш хвилюватися, що випадково назву Олександра Марковича Сашею перед усім відділом.

Але полегшення чомусь немає.

Навпаки, що ближче ми під'їжджаємо до міста, то сильніше мені хочеться попросити його розвернути машину. Не тому, що я сумую за маєтком чи його надокучливими родичами. Просто там, за містом, у нас ще була причина триматися за руки, обійматися й цілуватися. А тепер ця причина зникає, і я зовсім не знаю, чи залишиться між нами щось, окрім звичних робочих стосунків.

Від цієї думки неприємно ниє десь під ребрами. Я стискаю пальці на ремінці сумки й намагаюся переконати себе, що все це мине. Достатньо кількох днів, і я знову дивитимуся на нього як на керівника, а не як на чоловіка, який цілує так, що забуваєш про все на світі.