49

Лікар приїжджає приблизно за пів години. Оглядає мою щиколотку, обережно перевіряє рухливість суглоба й заспокоює, що явних ознак серйозного ушкодження немає, хоча за потреби доведеться зробити знімок. Радить кілька днів поберегти ногу, тримати її піднятою та прикладати холодний компрес через рушник. Після кількох запитань про можливі протипоказання дає мені ібупрофен, а Олександр тим часом уважно слухає рекомендації, наче збирається особисто складати іспит із травматології. Коли лікар іде, він допомагає мені влаштуватися зручніше, підкладає подушку під ногу й приносить холодний компрес. Я ще намагаюся пожартувати, що після такого обслуговування доведеться залишити йому чайові, але він лише усміхається й поправляє ковдру. Незабаром біль помітно стихає, натомість навалюється страшенна втома. Відчуваю, як важчають повіки, а думки стають повільними й плутаними. Після всього пережитого навіть не маю сил пригадувати подробиці сварки з Веронікою. Згортаюся на боці, обережно влаштувавши праву ногу, і засинаю раніше, ніж Олександр встигає повернутися по порожню склянку.

Прокидаюся від різкого поштовху, який вибиває з грудей повітря.

Щось важке падає на ліжко й навалюється просто на мене, притискаючи до матраца. Я розплющую очі, але не бачу нічого, крім густої темряви. На якусь мить навіть не розумію, де перебуваю. Чиїсь коліна впираються в мої ноги, груба тканина треться об оголені руки, а в обличчя вдаряє такий різкий запах алкоголю, що мене миттєво нудить.

Намагаюся вдихнути, але чужа вага заважає нормально розправити груди. Серце починає шалено калатати, а шкіра вкривається холодним потом. Я інстинктивно впираюся долонями в щось тверде й тепле, намагаючись відштовхнути від себе, проте тіло лише незграбно ворушиться, ще сильніше притискаючи мене до ліжка.

— Посунься... — долинає над самим вухом хрипке бурмотіння.

Чоловічий голос.

Я різко смикаюся, і в ту саму мить чиясь долоня ковзає по моєму животу, чіпляючись за футболку. Від цього дотику мене пронизує такий жах, що я на мить перестаю відчувати навіть біль у травмованій нозі. Намагаюся вивернутися, підтягнути коліна, звільнити хоча б одну руку, але чоловік важкий і зовсім не розуміє, що я намагаюся від нього вирватися.

— Заберіть руки! — кричу, штовхаючи його в груди. — Геть із мене!

У відповідь лунає невдоволене мукання. Чужі пальці знову нишпорять по ковдрі, торкаються мого стегна, і мене охоплює майже тваринна паніка. Я вже не думаю про те, що можу впасти з ліжка чи знову травмувати ногу. Мені потрібно лише звільнитися, опинитися якнайдалі від цього смердючого, важкого тіла, яке не дає навіть нормально дихати.

Б'ю його кулаком навмання, кудись у плече чи шию. Він смикається, і я користуюся миттю, щоб спробувати вислизнути з-під нього. Але права щиколотка зачіпається за ковдру, гострий біль змушує скрикнути, а чоловік знову навалюється зверху. Відчай накриває з такою силою, що перед очима починають миготіти темні плями.

— Допоможіть! — верещу, вже не стримуючи голосу. — Хтось! Допоможіть мені!

Десь за дверима чується гуркіт, потім швидкі кроки. Я ще не встигаю усвідомити, що хтось почув мої крики, коли двері розчиняються навстіж і кімнату заливає яскраве світло.

— Соломіє?!

Голос Олександра.

Я повертаю голову й бачу його на порозі. Босий, у самих темних піжамних штанах, із розкуйовдженим після сну волоссям. Його погляд миттєво знаходить мене на ліжку, потім опускається на чоловіка, який досі лежить зверху, і обличчя Олександра змінюється так різко, що я навіть забуваю про власний страх.

Лише тепер я роздивляюся того, хто вдерся до моєї спальні.

Борис Іванович.

Його обличчя червоне, очі каламутні, сорочка розстебнута на кілька ґудзиків. Він кліпає, намагаючись зрозуміти, звідки взялося світло, а потім незграбно повертається до дверей.

Олександр уже поруч. Він хапає родича за сорочку й плече та різко стягує з мене. Матрац підскакує, коли чужа вага нарешті зникає, і я відразу відсуваюся до узголів'я, підтягуючи ковдру до грудей. Повітря здається неймовірно свіжим, хоча огидний запах перегару досі стоїть у кімнаті.

— Ти що собі дозволяєш?! — гарчить Олександр.

Борис Іванович щось нерозбірливо бурмоче, намагається випрямитися й навіть обурено махає рукою. Але Олександр не дає йому наблизитися до ліжка. Я бачу, як напружуються м'язи на його спині, як міцно стискаються пальці на комірі родичевої сорочки. Він розвертає Бориса до дверей, майже силоміць виводить у коридор і зупиняється на порозі.

— Ще раз підійдеш до неї — вилетиш із цього будинку назавжди. І мені байдуже, що мама засмутиться.

Його голос тихий, але від цього звучить ще страшніше. Борис щось ображено бурмоче у відповідь, проте Олександр уже кличе когось із персоналу й наказує негайно відвести його до кімнати. Я чую коротку суперечку, шаркання кроків, а тоді двері нарешті зачиняються.

У спальні стає тихо.

Я сиджу посеред зім'ятої постелі й дивлюся на порожнє місце перед собою. Здається, небезпека минула, але тіло цього ще не розуміє. Пальці тремтять так сильно, що я ніяк не можу втримати ковдру, а в горлі стоїть гіркий клубок. Мені досі вчувається чуже бурмотіння над вухом, і від кожного шереху хочеться здригнутися.

Коли Олександр повертається до ліжка, я мимоволі відсахуюся. Лише на якусь частку секунди, але він помічає. Зупиняється, не наближаючись, і дивиться на мене з таким болем в очах, що мені стає соромно за власну реакцію.

— Соломіє, це я, — тихо говорить він. — Він пішов.

Я киваю, намагаючись щось відповісти, але губи не слухаються. Олександр обережно сідає на край ліжка, залишаючи між нами трохи місця. Не торкається, лише дивиться, чекаючи, поки я сама вирішу, що робити.

І саме ця обережність остаточно руйнує мою витримку.

Я подаюся вперед і притискаюся до його оголених грудей, обхоплюючи руками за талію. Відчуваю, як він завмирає від несподіванки, а тоді його руки змикаються навколо мене, міцно, але обережно. Одна долоня лягає між лопатками, друга підтримує потилицю, і я нарешті дозволяю собі видихнути.