48

Він виходить, залишивши мене саму, і я нарешті можу зайнятися власним порятунком. Сукня прилипла до тіла так міцно, що зняти її виявляється справжнім випробуванням. Особливо коли намагаюся не наступати на праву ногу. Зрештою мені вдається стягнути мокру тканину, скинути туфлі й позбутися фіксатора, який теж наскрізь промок. Я витираюся рушником, дістаю з валізи суху білизну й легку домашню сукню, але, перш ніж устигнути її вдягнути, помічаю в дзеркалі власне відображення.

Ой, мамо рідна.

Волосся висить мокрими пасмами, туш трохи розмазалася під очима, а на плечі видніється червона пляма там, де мене схопила Вероніка. Я проводжу по ній пальцями й мимоволі морщуся. Нічого серйозного, але від самої думки, що ця жінка дозволила собі мене штовхнути, знову закипає злість.

Зрештою вдягаю суху сукню й сідаю на ліжко, накинувши рушник на плечі. Нога починає неприємно нити, і я обережно витягую її перед собою, намагаючись знайти зручне положення.

За кілька хвилин у двері стукають.

— Соломіє, можна?

— Так.

Олександр заходить із ще одним великим рушником і пляшкою води. Піджак він уже зняв, але біла сорочка досі мокра на грудях і рукавах, а волосся трохи скуйовджене. Побачивши мене на ліжку, він відразу хмуриться.

— Ти вся тремтиш.

— Уже менше, — запевняю, хоча саме в цю мить мене знову пробирає дрож.

Він кладе пляшку на тумбочку, розгортає сухий рушник і підходить ближче.

— Давай сюди.

Я слухняно дозволяю йому зняти з моїх плечей мокрий рушник. Олександр накидає сухий, великий і пухнастий, який майже повністю огортає мене, а потім починає обережно розтирати плечі крізь тканину. Його рухи спочатку швидкі, щоб зігріти, але поступово стають повільнішими. Я відчуваю тепло його долонь навіть через рушник і мимоволі розслабляюся.

— Так краще? — запитує він.

— Значно.

Він стоїть переді мною, трохи нахилившись, і продовжує розтирати мої плечі. Я дивлюся на його мокру сорочку, і раптом згадую поцілунок біля фонтану. Той самий, після якого я ще кілька хвилин не могла нормально зібрати думки докупи.

І от навіщо, питається, згадала?

— Це все твій поцілунок, — несподівано випалюю.

Руки Олександра завмирають.

— Що?

Я підводжу на нього очі й одразу розумію, що краще було б промовчати. Але слово вже вилетіло, і тепер доводиться якось пояснювати власну заяву.

— Ну... Якби ти мене не поцілував, я б не була така замріяна. І коли Вероніка почала до мене чіплятися, я б швидше зрозуміла, що вона задумала. А так стояла, слухала її дурниці, навіть не одразу помітила, що відступила до фонтану. Якби я нормально міркувала, то у воді зараз купалася б вона, а не я.

Олександр повільно випрямляється, не прибираючи рук із моїх плечей. Його обличчя стає серйозним, а погляд уважно зупиняється на моєму.

— Тобто через мене?

Я відкриваю рота, але раптом усвідомлюю, що саме збиралася сказати. Що після його поцілунку не могла думати ні про що інше? Що досі пам'ятаю, як його губи торкалися моїх? Що мені хотілося, аби він не зупинявся?

Хоча й так уже видала себе… Оце влипла.

— Через тебе я... — починаю й замовкаю.

Він чекає, не відводячи погляду. І від цієї мовчазної уваги мені стає спекотно, хоча ще хвилину тому я тремтіла від холоду.

— Розгублена, — нарешті видавлюю.

Олександр ледь помітно підводить брови.

— Розгублена?

— Так. Ти дуже... збиваєш мене з пантелику.

От навіщо я це додала?!

Він дивиться на мене ще кілька секунд, а потім його губи повільно розтягуються в усмішці. Не широкій, не глузливій, а такій, від якої мені раптом хочеться сховатися під рушником із головою.

— Цікаво, — тихо промовляє він.

— Нічого цікавого. Звичайна реакція на стрес.

— На стрес?

— Саме так.

— А я вже подумав, що справа в поцілунку.

Я відчуваю, як щоки заливає жаром. Ну все. Тепер він точно знущатиметься з мене до кінця життя. Або принаймні до завтрашнього вечора, коли ми нарешті повернемося додому й зможемо забути про весь цей цирк.

— Не перебільшуй, — бурмочу, намагаючись відвести погляд.

Але Олександр раптом перестає усміхатися. Його долоні завмирають на моїх плечах, а погляд повільно опускається до моїх губ. Я помічаю це й мимоволі проводжу язиком по нижній губі, яка раптово пересихає. І тільки після цього усвідомлюю, що роблю.

Олександр тихо видихає.

Його обличчя опиняється трохи ближче, і я, здається, навіть не дихаю. Він дивиться на мене так уважно, що я відчуваю себе беззахисною. Мені хочеться щось сказати, пожартувати, розрядити цю дивну напругу, але жодна пристойна думка не приходить у голову.

— Соломіє, — тихо вимовляє він.

— Що?

Він не відповідає. Лише обережно прибирає мокре пасмо волосся з моєї щоки, затримуючи пальці біля вуха. Я мимоволі нахиляю голову назустріч його долоні, і він завмирає, наче саме цього й чекав.

Між нами залишається зовсім мало простору. Я бачу, як його погляд знову ковзає до моїх губ, відчуваю тепле дихання на обличчі й розумію, що зараз він мене поцілує. І що цього разу поруч немає ні фотографа, ні тітки Люби, ні Вероніки, яка могла б стати зручним виправданням.

Мені навіть не хочеться шукати виправдання.

Олександр повільно нахиляється нижче, а я, сама не розуміючи навіщо, піднімаю руку й торкаюся його зап'ястка. Його пальці ковзають до моєї шиї, великий палець легко торкається щоки, і я вже заплющую очі, коли раптом...

Двері різко відчиняються.

— Сашуню, я принесла... Ой!

Я сіпаюся так сильно, що мало не з'їжджаю з ліжка. Олександр миттєво випрямляється, але його рука залишається на моєму плечі. У дверях стоїть його мати з великою тацею, на якій видніються чашка, тарілка з печивом і ще якийсь невеликий пакунок.

Вона переводить погляд із мене на сина, потім на рушник, у який я закутана, і раптом усміхається так широко, що я відразу розумію: нічого хорошого з цього не вийде.