47

Холодна вода миттєво забивається в ніс, заливає вуха й обпікає шкіру. Я навіть не встигаю набрати повітря, перш ніж занурююся з головою. Спина боляче вдаряється об кам'яне дно, права щиколотка вибухає гострим болем, і я на якусь мить зовсім втрачаю орієнтацію. Намагаюся підвестися, але мокра сукня плутається навколо ніг, а долоня ковзає по слизькому каменю.

Господи, та що ж це таке?!

Виринаю, жадібно хапаючи ротом повітря, і відразу заходжуся кашлем. Вода стікає по обличчю, з волосся, з носа, а я сиджу посеред декоративного фонтану, який, на щастя, виявляється не надто глибоким, і не можу зрозуміти, що мене обурює більше: біль у нозі чи той факт, що мене щойно штовхнули у воду на очах у гостей.

— Боже мій! Соломіє! — вигукує Вероніка.

Я підводжу голову й бачу її над собою. Вона стоїть біля фонтану, притиснувши долоні до грудей, а на обличчі застиг такий переляк, що я майже готова повірити в її невинність. Якби не відчувала досі на плечі місце, куди вперлися її пальці.

— Я ж хотіла тебе підтримати! — голосно пояснює вона, озираючись на людей, які вже поспішають до нас. — Ти похитнулася, я простягнула руку, а ти...

— Ти мене штовхнула! — перебиваю, намагаючись підвестися.

Права нога відразу нагадує про себе таким болем, що я скрикую й знову опускаюся на дно. Чудово. Просто чудово! Мало того, що я мокра з голови до п'ят, так тепер ще й вибратися самостійно не можу. І це в той час, коли до фонтану збігається дедалі більше гостей, а музиканти, здається, навіть перестали грати.

— Соломіє, ну навіщо ти так? — ображено промовляє Вероніка. — Я ж намагалася допомогти!

— Тоді наступного разу просто не чіпай мене!

Мій голос звучить голосніше, ніж я збиралася, але стримуватися вже немає сил. Холод пробирає до кісток, мокре волосся лізе в очі, а сукня, яка ще кілька хвилин тому так гарно сиділа, тепер прилипла до тіла. Я обхоплюю себе руками й намагаюся відсунутися від струменя, який безжально поливає мене просто по плечу.

Хтось із чоловіків підходить ближче й простягає руку, пропонуючи допомогти. Я вже збираюся вхопитися за неї, коли серед голосів чую знайомий, різкий:

— Що тут сталося?!

Повертаю голову й бачу Олександра.

Він швидко йде до фонтану, розштовхуючи гостей, які зібралися навколо. Його обличчя настільки напружене, що я мимоволі завмираю. Побачивши мене у воді, він навіть не зупиняється, щоб з'ясувати подробиці. Просто переступає через невисокий бортик і опиняється поруч, не звертаючи уваги на те, що вода миттєво заливає його дорогі туфлі.

— Соломіє! — Він присідає переді мною, беручи за плечі. — Ти вдарилася? Де болить?

— Нога, — видихаю, і тільки тепер розумію, наскільки сильно тремчу. — Здається, знову підвернула.

Його погляд відразу опускається до моєї правої щиколотки, а потім повертається до обличчя. Він обережно прибирає мокре волосся з моїх очей і проводить долонею по щоці, стираючи краплі води.

— Головою не вдарилася? Не паморочиться?

— Ні, все гаразд. Я просто...

Зуби раптом починають цокотіти, і я не можу закінчити речення. Олександр стягує з себе піджак, накидає мені на плечі, хоча той відразу намокає, а потім підхоплює мене на руки. Я встигаю лише обійняти його за шию, перш ніж він випрямляється й обережно переступає через бортик.

— Сашо! — лунає голос його матері. — Господи, що сталося?!

Вона пробирається крізь натовп, бліда й перелякана. За нею поспішає тітка Люба, притискаючи до грудей сумочку.

— Соломія впала у фонтан, — коротко відповідає Олександр. — Мамо, попроси когось принести рушники й аптечку. І виклич лікаря, нехай огляне ногу.

— Звісно, зараз! — Вона вже повертається до будинку, але раптом зупиняється. — А як же...

— Мамо, будь ласка.

У його голосі стільки напруження, що вона більше нічого не запитує. Лише киває й швидко прямує до тераси, дорогою роздаючи розпорядження персоналу.

Я притискаюся щокою до плеча Олександра й відчуваю, як поступово просочується водою його біла сорочка. Мені страшенно незручно, особливо коли розумію, що всі присутні дивляться на нас. Хтось співчутливо хитає головою, хтось перешіптується, а тітка Люба голосно обурюється, що біля фонтану давно потрібно було покласти неслизьку плитку.

— Я можу сама, — тихо кажу Олександрові, коли він рушає до будинку. — Принаймні спробувати.

— Навіть не думай.

— Але ти ж увесь мокрий.

— Переживу.

Я вже збираюся заперечити, коли поруч з'являється Вероніка.

— Сашо, я можу все пояснити! — вигукує вона, намагаючись іти поряд. — Соломія послизнулася, а я хотіла її втримати. Це сталося так швидко...

Олександр зупиняється.

Він повільно повертає до неї голову, і я бачу, як напружуються м'язи на його щелепі. Його руки міцніше притискають мене до грудей, але голос залишається напрочуд рівним.

— Відійди, Вероніко.

— Але ти ж не думаєш, що я навмисно...

— Я сказав, відійди.

Вона завмирає посеред доріжки. На мить мені навіть здається, що зараз почне сперечатися, проте, побачивши його обличчя, мовчки відступає. Олександр більше не дивиться на неї. Він рушає до будинку, а я проводжаю Вероніку поглядом і помічаю, як її обличчя перекошується від злості.

От же ж зараза! І головне, навіть не вибачилася нормально.

Ми минаємо терасу, заходимо до холу й прямуємо до сходів. Тут значно тихіше, ніж надворі, і я нарешті можу трохи перевести дух. Щоправда, холод нікуди не зникає. Мокра сукня неприємно липне до шкіри, а зуби час від часу зрадницьки цокотять.

— Вибач, — бурмочу, коли він заносить мене до кімнати.

— За що?

— За все це. За мокрий піджак, за зіпсоване свято, за...

— Соломіє.

Я замовкаю.

Він обережно садить мене на край ліжка, присідає переді мною й дивиться просто в очі.

— Ти нічого не зіпсувала. Зрозуміла?

Киваю, хоча в горлі раптом з'являється неприємний клубок. Мабуть, від холоду. Або від того, що після всього пережитого мені нарешті хочеться просто розплакатися, але робити це перед Олександром зовсім не входить до моїх планів.