45

— І давно ви розійшлися? — запитую, щойно Вероніка відвертається до своїх співрозмовників.

Олександр дивиться на мене з легким здивуванням. Мабуть, не очікував, що я продовжу цю тему, але мені справді цікаво. Особливо після того, як його колишня повідомила про їхні стосунки так, наче вони розлучилися минулого тижня й досі не поділили спільну квартиру.

— Майже два роки тому.

Я мало не давлюся лимонадом.

— Два роки?!

— А що тебе дивує?

— Нічого. Просто вона поводиться так, наче ти вчора забув забрати в неї зубну щітку.

Олександр усміхається, проте веселощів у його очах немає. Він забирає з моїх рук порожній келих і ставить на столик, а тоді пропонує трохи пройтися. Я погоджуюся, і ми повільно рушаємо садовою доріжкою, подалі від гостей.

— Вероніка не дуже добре сприйняла наше розставання, — пояснює він. — Ми зустрічалися майже три роки. Вона була знайома з моїми друзями, батьками, часто бувала тут. Думаю, їй складно змиритися з тим, що все змінилося.

— А чому ви розійшлися?

Запитання виривається раніше, ніж я встигаю подумати, чи маю взагалі право його ставити. Зрештою, його особисте життя мене не стосується. Але Олександр не ображається, лише на кілька секунд замислюється.

— У якийсь момент ми зрозуміли, що хочемо різного. Точніше, я зрозумів. Вероніка вже планувала весілля, обирала будинок, розповідала друзям, скільки дітей ми матимемо. А я дедалі частіше ловив себе на думці, що не хочу повертатися додому, коли вона там.

Я мимоволі сповільнюю крок. Важко уявити, що можна прожити з людиною майже три роки й дійти до такого. Хоча, мабуть, саме тому люди й розходяться, навіть якщо з боку здаються ідеальною парою.

— І ти сказав їй про це?

— Так. Не відразу, на жаль. Але сказав.

Він не намагається виставити себе бездоганним, і мені подобається ця стримана відвертість. Я вже збираюся запитати щось іще, коли з боку тераси долинає голос його матері. Вона кличе нас до гостей: незабаром почнеться офіційна частина свята.

Ми повертаємося до основного майданчика. За цей час людей стало ще більше, музиканти змінили репертуар, а біля невеликої сцени встановили мікрофон. Я помічаю Вероніку серед гостей неподалік господині. Вона саме щось жваво розповідає літній парі, але, побачивши нас, відразу переводить погляд на наші з Олександром руки.

— Сашо! — гукає вона, перш ніж ми встигаємо пройти повз. — Як добре, що ти тут. Я саме розповідала Віктору Павловичу про нашу поїздку до Італії. Пам'ятаєш той готель біля озера?

Олександр зупиняється. Я відчуваю, як його пальці трохи міцніше стискають мої.

— Пам'ятаю, — коротко відповідає він.

— О, це було неймовірно! — Вероніка захоплено повертається до своїх співрозмовників. — Саша тоді забронював для нас номер із величезною терасою. А який там був краєвид! Ми майже не виходили з готелю, правда, любий?

Вона сміється, і я помічаю, як літня жінка поруч із нею ніяково переводить погляд на мене. Схоже, навіть стороннім людям зрозуміло, що подібні спогади зараз не надто доречні.

— Вероніко, — спокійно озивається Олександр, — якщо ти хочеш обговорити нашу колишню відпустку, знайди для цього інший час.

Її усмішка на мить тьмяніє.

— Та я ж просто згадала! Невже тепер не можна говорити про минуле?

— Можна, — втручаюся я, перш ніж він встигає відповісти. — Особливо коли в теперішньому нічого цікавого не відбувається.

Тиша триває всього секунду, але мені її вистачає, щоб усвідомити сказане. Оце мене понесло! Я ж збиралася бути чемною, милою й нікого не ображати. Принаймні до десерту.

Вероніка повільно повертається до мене. Її очі звужуються, але усмішка залишається на місці.

— Яка ти дотепна, Соломіє.

— Дякую. Мені це іноді кажуть.

Олександр тихо кашляє, приховуючи сміх, а літня жінка поруч із Веронікою раптом починає дуже уважно розглядати квіти на столі. Я вирішую, що на цьому нашу приємну бесіду варто завершити, і тягну Олександра далі.

Лише відійшовши на кілька метрів, дозволяю собі видихнути.

— Вибач, — бурмочу. — Не знаю, навіщо я це сказала.

— А мені сподобалося.

Я повертаю до нього голову й бачу, що він відверто усміхається. Причому так широко, що я на мить забуваю, через що взагалі розсердилася.

— Ти не повинен мене заохочувати. Наступного разу я можу сказати щось гірше.

— Постараюся пережити.

Він нахиляється й легко цілує мене у скроню. Жест настільки несподіваний, що я завмираю посеред доріжки. Поруч проходять гості, хтось сміється, лунає музика, а я стою й відчуваю на шкірі тепло його губ.

Олександр навіть не помічає, як сильно мене збентежив. Або дуже вміло вдає.

До сцени нас кличе господиня, і за кілька хвилин починається офіційна частина. Ведучий вітає іменинницю, гості аплодують, лунають перші тости. Олександр стоїть поруч зі мною, час від часу нахиляється, щоб пояснити, хто з присутніх виступає, а коли його самого запрошують до мікрофона, я мимоволі випрямляюся.

Він не дістає заготовленого тексту й не намагається вразити гостей красивими промовами. Просто дякує матері за те, що вона завжди підтримувала його, навіть коли не погоджувалася з його рішеннями. Згадує батька, якого вже немає поруч, і на мить голос стає тихішим. Я бачу, як господиня витирає кутики очей серветкою, а потім усміхається синові з такою ніжністю, що мені раптом стає ніяково від власної присутності. Це дуже особистий момент, і я зовсім не очікувала побачити Олександра таким.

Коли він закінчує, гості аплодують, а мати підходить обійняти його. Я стою трохи осторонь, спостерігаючи за ними, і помічаю Вероніку неподалік сцени. Вона теж дивиться на Олександра, але не аплодує. Її обличчя серйозне, а пальці міцно стискають ніжку келиха.

Невдовзі починається музична частина, і гості поступово розходяться по саду. Олександр пропонує мені сісти, щоб дати відпочити нозі, але я відмовляюся. Почуваюся добре, та й стояти поруч із ним значно приємніше, ніж сидіти самій за столиком.