44

Жінка обіймає Олександра так міцно, наче не бачила його щонайменше десять років. Він нахиляється, щоб поцілувати її в щоку, а я тим часом намагаюся пригадати ім'я, яке щойно назвала його мати. Здається, Людмила? Чи Любов? От халепа. У мене й без того голова йде обертом від кількості незнайомих людей, а тут ще доводиться запам'ятовувати, хто кому доводиться родичем.

— Сашуню, ну нарешті! — радіє жінка, відступаючи на крок і розглядаючи його з ніг до голови. — Я вже думала, ти так і залишишся холостяком до пенсії. А тут така красуня! Соломіє, люба, дай я тебе обійму!

Не встигаю навіть усміхнутися, як опиняюся в хмарі дорогих парфумів. Жінка притискає мене до себе, цілує в обидві щоки й відступає, тримаючи за плечі. Її погляд уважно ковзає по моєму обличчю, волоссю, сукні, а тоді вона задоволено киває, наче щойно завершила якусь надзвичайно важливу перевірку.

— Я Люба, двоюрідна сестра Ольги, — пояснює вона. — Але ти називай мене просто тіткою Любою. Ми ж тепер майже родина!

Майже родина. Чудово. Ще й п'яти хвилин не минуло, а мене вже записали до сімейного дерева. Цікаво, чи видають тут новим членам родини якісь посвідчення? Бо я б воліла отримати своє з приміткою, що термін дії закінчується завтра ввечері.

— Дуже приємно познайомитися, — відповідаю, намагаючись не дивитися на Олександра, який стоїть поруч із підозріло задоволеною усмішкою.

— І мені, дитино! — Тітка Люба знову стискає мої руки. — Ой, а які ж ви гарні разом! Ольга мені вже всі вуха прожужжала, що Сашко нарешті закохався. Я спочатку навіть не повірила!

— Тітко Любо, — м'яко втручається Олександр, — може, даси Соломії хоча б перевести дух?

— Та що я такого сказала? — щиро дивується вона. — Я ж тільки радію!

Вона нарешті відпускає мої руки, але одразу повертається до матері Олександра, щоб обговорити, як чудово ми виглядаємо разом. Я користуюся нагодою й трохи відступаю вбік. Олександр опиняється поруч майже відразу, легко торкаючись моєї спини.

— Це та сама тітка Люба? — тихо запитую, не повертаючи голови.

— Вона.

— Ти забув попередити, що вона обіймається з незнайомими людьми так, наче збирається їх усиновити.

Його плечі ледь помітно здригаються від сміху.

— Я попереджав, що вона любить весілля.

— До весілля ми ще навіть не дійшли, а вона вже готова мене в родину прийняти.

Олександр нахиляється трохи ближче, і я відчуваю його подих біля скроні.

— Потерпи. За пів години вона знайде когось іншого, кому можна розповісти про своїх онуків.

Я кидаю на нього обурений погляд, але відповісти не встигаю. До нас підходить сивочолий чоловік, якого Олександр представляє як давнього друга родини, і розмова переходить на цілком безпечні теми. Я навіть примудряюся взяти в ній участь, не сказавши нічого такого, через що довелося б негайно тікати з маєтку.

Поступово гостей стає більше. Двері відчиняються майже безперервно, у холі з'являються нові обличчя, звучать привітання й сміх. Хтось приносить величезний букет, хтось — подарунок у коробці, перев'язаній стрічкою. Мати Олександра переходить від однієї компанії до іншої, сяючи від задоволення, а я починаю розуміти, чому вона так любить влаштовувати свята. Їй подобаються люди. Подобається збирати їх разом, знайомити, розпитувати про справи й радіти кожному, хто переступає поріг її будинку.

Ми з Олександром поступово переміщуємося до саду, де вже накриті столи під великими білими парасолями. Музиканти грають щось легке й ненав'язливе, офіціанти розносять напої, а біля квіткових композицій фотографуються гості. Я впізнаю альтанку, біля якої вперше почула суперечку Олександра з матір'ю про потенційних наречених, і мимоволі усміхаюся. Тоді я й уявити не могла, що за кілька тижнів сама опинюся тут у ролі його дівчини.

Найбільше мене дивує те, як поводиться Олександр. На роботі він завжди стриманий, зосереджений, іноді навіть суворий. Тут же спокійно жартує зі старими знайомими, обіймає літніх родичок, терпляче вислуховує історії, які, судячи з його реакції, чув уже не вперше. І при цьому не забуває про мене. Коли хтось надовго затримує його розмовою, він не залишає мене стояти осторонь, а представляє співрозмовнику. Коли ми переходимо від одного столика до іншого, пропонує руку, щоб мені було зручніше йти по садових доріжках.

Зрештою, я навіть перестаю рахувати, скільки разів сьогодні усміхнулася незнайомим людям. Із келихом лимонаду в руці стою поруч із Олександром біля невеликого столика й слухаю розповідь його університетського друга про спільну поїздку в Карпати. Виявляється, колись вони заблукали в горах, потрапили під зливу й ночували в якомусь старому будиночку без електрики. Найцікавіше, що Олександр, який зараз виглядає так, наче народився в дорогому костюмі, тоді примудрився спалити власні черевики, намагаючись висушити їх біля печі.

Я сміюся разом з усіма й навіть не намагаюся приховати свого задоволення, коли друг обіцяє надіслати мені фотографії з тієї поїздки. Олександр лише хитає головою, але не заперечує. Мабуть, розуміє, що тепер у мене з'явиться чудовий матеріал для майбутніх жартів.

Саме тоді я вперше помічаю, що він дивиться на мене.

Не так, як дивляться на співрозмовника під час розмови. Його погляд затримується на моєму обличчі, поки я ще усміхаюся після чергової історії, і на мить мені стає незручно від цієї уваги. Я машинально поправляю волосся, а він ледь помітно хитає головою, наче хоче сказати, що все гаразд.

І от саме в цю мить до нас підходить його мати.

— Сашуню, — озивається вона, торкаючись сина за лікоть, — ти не міг би на хвилинку підійти? Там приїхали Кравченки.

Олександр вибачається перед другом, а потім повертається до мене.

— Я швидко. Не йди далеко, добре?

Киваю, хоча остання фраза трохи смішить. Наче я збираюся втекти через паркан, прихопивши зі столу кілька тістечок. З іншого боку, зважаючи на їхній вигляд, ідея не така вже й погана.