43

Якби я знала, що перед початком святкування мене нудитиме від нервів, нізащо не з'їла б за сніданком другу порцію сирників. І третій шматочок пирога теж залишила б недоторканим. Але вранці, коли ми сиділи на терасі в компанії матері Олександра, усе здавалося напрочуд простим. Господиня розпитувала мене про роботу, розповідала про свої плани й час від часу підсовувала чергову тарілку зі словами, що я зовсім нічого не їм. Я їла. Ще й як їла! Особливо після того, як з'ясувалося, що кухар готує сирники з домашнього сиру й подає їх із полуничним соусом, перед яким у мене взагалі немає сили волі.

Тепер же ті сирники, здається, вирішили помститися мені за надмірний апетит.

Я стою перед дзеркалом у спальні Олександра Марковича, притискаю долоню до живота й критично розглядаю своє відображення. Сукню обрала ще вдома, але тепер, серед усієї цієї розкоші, починаю сумніватися, чи не надто вона проста. Ніжно-блакитна, з відкритими плечима, приталеним верхом і легкою спідницею трохи нижче колін. На талії тонкий пояс, на шиї маленький срібний ланцюжок. Волосся я залишила розпущеним, лише заколола передні пасма, щоб не лізли в очі. Макіяж зробила трохи виразнішим, ніж зазвичай, і навіть витратила добрих двадцять хвилин на стрілки, які вперто не бажали виходити однаковими.

Начебто все гаразд. Але що довше я вдивляюся в дзеркало, то більше недоліків знаходжу. Сукня трохи збирається складками на талії. Волосся з одного боку лежить краще, ніж з іншого. І взагалі, чи не варто було взяти щось темніше? Чорний колір хоча б дозволив би непомітно злитися з натовпом, а в цьому блакитному я почуватимуся величезною незабудкою посеред трояндового саду.

Знімаю шпильку, поправляю пасмо й заколюю знову. Результат майже не відрізняється від попереднього, зате тепер маю чим зайняти руки.

За вікном уже кілька годин триває метушня. Ще до сніданку до маєтку приїхали флористи, за ними — працівники кейтерингової компанії, музиканти й люди, відповідальні за освітлення. Я бачила, як двоє чоловіків тягли через сад величезну конструкцію, призначення якої так і не змогла визначити. Потім під вікнами проїхав невеликий електрокар із коробками, а за ним поспішала жінка з рацією, яка голосно вимагала знайти когось на ім'я Артур. Судячи з інтонації, Артур уже встиг добряче завинити, хоча свято ще навіть не почалося.

Погода сьогодні просто чудова. Сонце, легкий вітерець, безхмарне небо. Ідеальний день для садової вечірки. Принаймні для всіх, хто збирається на ній просто відпочивати.

Олександр досі у ванній. Звідти чути шум води, а я тим часом обережно сідаю на край ліжка й витягую праву ногу. Сьогодні щиколотка почувається значно краще. Набряк майже зійшов, і я навіть змогла взути туфлі на невисоких стійких підборах, які привезла спеціально для свята. Щоправда, Олександр, побачивши їх біля валізи, одразу поцікавився, чи не збираюся я знову потрапити до травмпункту. Довелося продемонструвати, що каблук там усього кілька сантиметрів, а ходити я планую обережно.

Ніч минула спокійно, хоча я й не знаю, о котрій він повернувся до спальні. Після того як ми побажали одне одному доброї ночі, я ще якийсь час читала щось у телефоні, прислухаючись до звуків у коридорі, а потім заснула. Прокинулася вже вранці, коли Олександр стояв біля вікна з чашкою кави й переглядав повідомлення. На другій половині ліжка не було жодних ознак того, що хтось там спав.

Отже, він таки ночував у гостьовій кімнаті. І, судячи з того, що його мати за сніданком усміхалася нам так само багатозначно, як учора ввечері, ніхто нічого не помітив.

Я підводжуся й знову підходжу до дзеркала. Перші гості мають приїхати за пів години, а я досі не знаю, як правильно поводитися поруч із чоловіком, якого всі ці люди знають набагато довше за мене. З Олександром Марковичем на роботі все зрозуміло: він генеральний директор, я співробітниця аналітичного відділу. Але тут мені доведеться називати його Сашею, брати за руку й відповідати на запитання про наше особисте життя. Причому робити це так, щоб ніхто не запідозрив, що ще кілька тижнів тому ми ледве могли нормально поговорити без суперечки.

Двері ванної нарешті відчиняються, і я підводжу голову.

Олександр виходить у темно-синіх класичних штанах і білій сорочці, рукави якої поки не застебнуті. Волосся ще трохи вологе після душу, на обличчі немає звичної офісної суворості. Він зупиняється біля шафи, дістає годинник і лише тоді помічає, що я стою перед дзеркалом із таким виглядом, наче збираюся не на день народження, а на співбесіду до дуже вимогливого роботодавця.

— Щось сталося?

— Нічого, — відповідаю надто швидко.

Він підводить брову, але не коментує. Застібає годинник, бере зі спинки крісла піджак і підходить ближче. Його погляд ковзає по моїй сукні, затримується на відкритих плечах, а потім повертається до обличчя. Я раптом перестаю думати про криво намальовані стрілки й те, чи пасує мені блакитний колір. Значно більше цікавить, чому він так довго мовчить.

— Тобі дуже личить, — нарешті говорить Олександр.

Я відчуваю, як усередині щось приємно стискається. Здавалося б, звичайний комплімент. Він уже не вперше говорить мені щось подібне. Але зараз, коли я цілий ранок шукала в собі недоліки, ці слова виявляються напрочуд доречними.

— Дякую, — усміхаюся. — А я вже думала, що потрібно було взяти іншу.

— Чому?

Я знизую плечима. Сказати, що боюся виглядати недостатньо дорого поруч із ним? Що уявляю його знайомих жінок у дизайнерських сукнях і коштовностях, на тлі яких моя скромна покупка здаватиметься одягом для походу в супермаркет? Навряд чи він зрозуміє. Чоловікам узагалі набагато простіше. Одягнув костюм, годинник — і готовий до будь-якого заходу, від весілля до засідання ради директорів.

— Просто я ніколи раніше не була на таких святах, — зізнаюся нарешті.

Олександр відкладає піджак і сідає на край ліжка, запрошуючи мене зробити те саме. Я влаштовуюся поруч і нарешті озвучую те, що найбільше мене непокоїть.