42

Коли ми заходимо до їдальні, перше, що я помічаю, — Борис Іванович уже сидить за столом. Устиг, значить, перевірити готовність вечері. І, судячи з наповненого келиха біля його тарілки, не лише вечері.

Він помічає нас майже відразу. На мить завмирає з виделкою в руці, а тоді демонстративно відвертається до своєї сестри, яка сидить поруч. Я впізнаю той самий поблажливий вираз, із яким він кілька хвилин тому пояснював мені, що я не розумію жартів. Схоже, наш коридорний конфлікт уже викреслено з його пам'яті. Принаймні так йому зручно вважати.

Їдальня виявляється просторою, з величезними вікнами, за якими вечірнє сонце поступово ховається за деревами. Посеред кімнати стоїть довгий стіл, накритий білою скатертиною, зі свіжими квітами, свічками й такою кількістю приборів, що я мимоволі пригадую уроки етикету з якогось старого фільму. На щастя, сьогодні за столом лише четверо: господиня, її брат, Олександр і я. Мабуть, усі інші гості прибудуть завтра.

— А ось і наші закохані! — радісно вигукує мати Олександра, щойно ми з'являємося на порозі. — Я вже думала, ви вирішили зовсім не спускатися.

Вона усміхається так багатозначно, що я мимоволі опускаю очі. Здається, у цієї жінки будь-яка затримка її сина з дівчиною має лише одне пояснення. І жодне з них не передбачає телефонних розмов, розпакування валізи чи знайомства з нетверезими родичами.

Олександр відсуває для мене стілець поруч зі своїм, і я з вдячністю сідаю, даючи нарешті відпочити нозі. Він займає місце праворуч, а його мати одразу починає розповідати про завтрашнє святкування. Виявляється, гостей буде значно більше, ніж я собі уявляла. Вона замовила кейтеринг, запросила музикантів, флористів і навіть якогось відомого ведучого, ім'я якого мені нічого не говорить, зате Борис Іванович при згадці про нього схвально гмикає.

Я слухаю й намагаюся не думати про те, скільки коштує організувати подібне свято. Мій власний день народження зазвичай обходиться піцою, тортом і кількома найближчими друзями. А тут, здається, можна було б відсвяткувати весілля невеликого європейського монарха.

Коли подають першу страву, Борис Іванович нарешті вирішує взяти участь у розмові. Він уже встиг осушити половину келиха й тепер розглядає мене з неприємною цікавістю.

— А ти, Соломіє, значить, у Сашка працюєш? — запитує він, наче ми щойно познайомилися.

— Так, — відповідаю коротко, сподіваючись, що цим усе й обмежиться.

— Цікаво, цікаво... А я думав, у нього там самі серйозні жінки працюють. У костюмах, із паперами. А тут така краля!

Олександр повільно відкладає виделку. Я помічаю цей рух краєм ока й поспішно випереджаю його.

— У нас у компанії жінок цінують насамперед за професійні навички, Борисе Івановичу. Хоча костюми й папери теж трапляються.

Мати Олександра тихо сміється, а сам він ледь помітно усміхається, повертаючись до вечері. Борис Іванович щось бурмоче собі під ніс і нарешті залишає мене в спокої.

Господиня переводить розмову на завтрашнє свято, і я з полегшенням беруся до їжі. Страва виявляється напрочуд смачною, а мати Олександра — приємною співрозмовницею, коли не намагається влаштувати особисте життя сина. Вона розповідає про сад, яким займається вже багато років, і про троянди, що цього літа розпустилися раніше, ніж зазвичай. Я згадую тітку Надю, яка щороку перетворює свій балкон на маленькі джунглі, й розповідаю, як та одного разу намагалася врятувати мій фікус від Валеріана.

Згадка про кота несподівано викликає в господині цілу низку запитань, а потім вона пригадує, як Олександр у дитинстві приніс додому безпритульне кошеня. З'ясовується, що він кілька днів ховав його у своїй кімнаті, поки мати не почула нявкання за дверима. Зрештою кошеняті знайшли господарів, але перед тим маленький Сашко встиг роздерти улюблене покривало матері, намагаючись облаштувати для нього спальне місце.

Я повертаю голову до свого боса, який слухає цю історію з поблажливою усмішкою. Уявити його десятирічним хлопчиськом, що потайки годує кошеня й ховає подряпане покривало, виявляється напрочуд легко. Особливо після того, як сьогодні він без зайвих розмов підхопив мене на руки посеред сходів.

— Мамо, ти обіцяла не розповідати цю історію кожній моїй знайомій, — нарешті озивається він.

— А Соломія не кожна твоя знайома, — задоволено відповідає вона, і я ледве стримую усмішку.

Після вечері господиня пропонує перейти до вітальні на чай, але щиколотка вже починає неприємно нити. Я обережно змінюю положення ноги під столом, намагаючись знайти зручніше, і майже відразу відчуваю легкий дотик Олександра до свого коліна. Повертаю голову, а він лише запитально поглядає на мене. Киваю, і цього виявляється достатньо.

За хвилину він уже повідомляє матері, що ми втомилися з дороги й сьогодні раніше відпочинемо. Господиня навіть не намагається нас затримати, тільки бажає доброї ночі з такою задоволеною усмішкою, що я поспішно ховаю обличчя за серветкою. Борис Іванович тим часом наливає собі ще трохи коньяку, вдаючи, що наша присутність його зовсім не цікавить.

У коридорі Олександр зупиняється й пропонує допомогти мені піднятися нагору. Я відмовляюся, бо не хочу, щоб мати раптом вийшла з їдальні й побачила, як її син знову носить мене на руках. Ще вирішить, що я настільки розпестила його за кілька тижнів знайомства, що тепер навіть сходами самостійно не ходжу. Він не наполягає, лише підлаштовує крок під мій і тримається поруч, поки ми піднімаємося.

У спальні я відразу сідаю на край ліжка й обережно витягую праву ногу. Щиколотка трохи набрякла, хоча й не настільки сильно, як у перші дні після травми. Олександр помічає це, дістає з ванної рушник і пропонує прикласти щось прохолодне. Зрештою він телефонує комусь із персоналу й просить принести пакет із льодом, загорнутий у тканину. За кілька хвилин у двері тихо стукають, і він повертається з невеликим пакунком.

— Приклади на десять хвилин, — говорить, простягаючи його мені. — Якщо набряк не спаде, завтра краще не ходити зайвий раз по саду.