41

— Борисе Івановичу.

Голос Олександра лунає з іншого кінця коридору. Неголосний, рівний, проте в ньому є щось таке, від чого Борис Іванович миттєво замовкає. Я повертаю голову й бачу генерального біля сходів. Телефон досі в його руці, але розмова, очевидно, вже завершилася. Він дивиться на нас, і за виразом його обличчя я розумію, що принаймні останню частину нашої суперечки він почув.

І от тут мене накриває зовсім інше почуття. Полегшення таке сильне, що я навіть на мить заплющую очі. Не тому, що сама не могла впоратися з цим нахабою. Могла б, якби не нога. Просто мені страшенно набридло стояти біля стіни, намагаючись одночасно втримати рівновагу й не дозволити якомусь п'яному типові торкатися мене. А тепер поруч є людина, якій не доведеться пояснювати, чому все це неприпустимо.

— Сашко! — радісно вигукує Борис Іванович, миттю змінюючи тон. — А я тут із вашою новенькою знайомлюся. Гарну дівчинку мати найняла, нічого не скажеш!

Олександр підходить ближче, і я помічаю, як його погляд на мить затримується на моїй руці, якою досі спираюся на стіну. Потім він дивиться на Бориса Івановича. Не знаю, що саме той бачить у його очах, але усмішка поступово сповзає з обличчя чоловіка.

— Це Соломія. Моя дівчина, — говорить Олександр, зупиняючись поруч зі мною. — І я сподіваюся, ви поводилися з нею належним чином.

Він кладе долоню мені на спину, трохи вище талії, і цей звичайний жест чомусь відчувається зовсім інакше, ніж попередній дотик. Я навіть не помічаю, як перестаю притискатися плечем до стіни. Олександр стоїть настільки близько, що я відчуваю тепло його тіла, але жодної незручності це не викликає. Навпаки, хочеться посунутися ще ближче, щоб між нами взагалі не залишилося відстані.

— Твоя... дівчина? — перепитує Борис Іванович.

— Саме так.

— А-а-а... То я ж не знав! — Він незграбно поправляє комір сорочки й нервово посміхається. — Хто ж мені сказав? Вона тут сама ходить, я й подумав...

— Що саме ви подумали, я вже зрозумів, — перебиває Олександр. — І хотів би, щоб подібного більше не повторювалося. Незалежно від того, хто перед вами.

Він не підвищує голосу, але від кожного слова в Бориса Івановича дедалі помітніше червоніють вуха.

— Та я ж нічого такого... Просто пожартував, — бурмоче чоловік, відводячи погляд. — Молодь тепер зовсім жартів не розуміє.

— Тоді вам варто переглянути своє почуття гумору, — відповідає Олександр.

Я ледве стримую усмішку. Через те, з якою швидкістю самовпевнений Борис Іванович перетворився на слухняного школяра перед директором.

— Ну, гаразд, гаразд, — нарешті бурмоче чоловік. — Не будемо сваритися перед святом. Я, мабуть, піду... перевірю, чи вечеря готова.

Він поспішно проходить повз нас і зникає на сходах. Я проводжаю його поглядом, а потім нарешті дозволяю собі видихнути. Лише тепер помічаю, наскільки напружено тримала плечі, й відчуваю неприємне тремтіння в пальцях. Оце так сходила по водичку! Наступного разу краще вже терпітиму спрагу, ніж самостійно досліджуватиму цей будинок.

— Це хто взагалі був? — запитую, повертаючись до Олександра.

— Маминий двоюрідний брат, — пояснює він, прибираючи телефон до кишені. — Приїжджає на всі сімейні свята й щоразу обіцяє поводитися пристойно.

— І як, виходить?

— Як бачиш.

Я хочу пирхнути, але саме в цю мить необережно переношу вагу на праву ногу й мимоволі кривлюся. Олександр одразу помічає це, нахиляє голову й уважно дивиться на мене.

— Він тебе зачепив?

— Нічого страшного. Просто намагався схопити, а я невдало стала на ногу.

Його обличчя змінюється. Зникає навіть натяк на усмішку, щелепи напружуються, а погляд стає таким холодним, що я мимоволі пригадую, як іноді виглядають керівники відділів після особливо невдалих нарад у генерального. Тільки зараз усе значно серйозніше. І не стосується роботи.

— Він тебе схопив? — перепитує Олександр.

— Так, але я вже пояснила йому, що думаю про такі жарти.

Він повертає голову в бік коридору, де зник Борис Іванович, і я майже фізично відчуваю, як у ньому наростає роздратування. І від усвідомлення того, що причиною стала я, у грудях виникає дивне тепло, яке зовсім не пасує до ситуації.

— Не треба, — поспішно кажу, торкаючись його передпліччя. — Ти вже все йому пояснив. Я не хочу псувати твоїй мамі вечір через якогось нетверезого родича.

Олександр дивиться на мою руку, потім мені в очі. Кілька секунд мовчить, ніби вирішує, чи варто сперечатися, але зрештою лише киває.

— Добре. Але якщо він ще раз дозволить собі щось подібне, одразу скажеш мені. Домовилися?

— Домовилися.

Він простягає руку, і я вкладаю в неї свою долоню. Цього разу він не поспішає рушати, а спершу переконується, що я можу нормально йти. Я дивлюся на наші переплетені пальці й раптом ловлю себе на тому, що зовсім не хочу відпускати його руку. Мені подобається тримати її. Подобається знати, що поруч із ним не доведеться вдавати, ніби все гаразд, коли насправді хочеться розвернутися й утекти.

— До речі, — озиваюся, коли ми повільно прямуємо до сходів, — а багато в тебе таких родичів?

Він дивиться на мене з підозрілою усмішкою.

— Яких саме?

— Ну, які плутають гостей із покоївками, чіпляються до незнайомих жінок і випивають ще до вечері.

— Борис Іванович у нас один такий.

— Слава богу!

— Але є ще тітка Люба, яка обожнює розпитувати про весілля, і мамина подруга Галина Степанівна. Вона вважає себе експерткою з сімейних стосунків і зазвичай починає давати любовні поради після другого келиха шампанського.

Я зупиняюся й повільно повертаю до нього голову.

— Ти зараз жартуєш?

— На жаль, ні.

Дивлюся на нього кілька секунд, а потім не витримую й починаю сміятися. Після всього, що сталося, ця інформація звучить настільки абсурдно, що я просто не можу стриматися. Олександр теж усміхається, хоча в його очах з'являється щось схоже на співчуття.