40

Кімната виявляється просторою, світлою, з великими вікнами, що виходять у сад. Стіни пофарбовані в теплий персиковий відтінок, підлога з темного дерева, біля вікна стоїть зручне крісло, а вздовж однієї зі стін розташовані книжкові полиці. На комоді кілька фотографій, поруч — годинник і невелика коробка для дрібниць. Тут немає нічого показного, зате відчувається, що кімната належить конкретній людині, а не створена дизайнером для красивих фотографій.

Посеред кімнати стоїть велике двоспальне ліжко.

Одне.

Я зупиняюся біля дверей і оглядаю кімнату ще раз, тепер уже значно уважніше. Крім крісла біля вікна, жодних інших меблів, придатних для сну, не помічаю. Хіба що в Олександра є потаємний розкладний диван, який він ховає від гостей у шафі.

Олександр заносить валізу, ставить її біля шафи й теж кидає погляд на ліжко.

— Я можу переночувати в гостьовій навпроти. Або попросити принести сюди розкладне ліжко, якщо тобі так буде спокійніше.

Я проходжу до вікна й визираю в сад. Звідси добре видно альтанку, біля якої все й почалося, і від цього збігу хочеться засміятися. Ще кілька тижнів тому я й подумати не могла, що опинюся в спальні генерального директора, обговорюючи з ним, де кому ночувати.

— А твоя мама нічого не запідозрить, якщо ти раптом почнеш спати в іншій кімнаті? — запитую, обернувшись до нього.

— Я постараюся бути непомітним.

Звісно. У великому будинку з купою кімнат можна непомітно влаштуватися де завгодно. От тільки якщо господиня раптом вирішить навідатися до нас із самого рання, пояснювати відсутність її сина доведеться мені. А я й без того не надто вправна брехуха.

— Давай поки нічого не вирішувати, — пропоную нарешті. — У нас ще цілий вечір попереду. Може, знайдемо якийсь варіант, який не викличе зайвих запитань.

Олександр киває й відчиняє шафу, показуючи звільнену для мене половину. На полицях уже лежать складені рушники, а на кількох порожніх вішаках можна розмістити сукні. Схоже, його мати справді все продумала. Хоча я збиралася провести тут лише дві ночі, це все одно дуже приємно.

Я підходжу до валізи, розстібаю блискавку. Поки шукаю гребінець, Олександр знімає годинник і починає розстібати манжети сорочки. Робить це так невимушено, що я на мить завмираю з косметичкою в руках. Звичайнісінька домашня звичка, нічого особливого. Просто досі мені доводилося бачити його переважно за робочим столом або на нарадах, а тут він поводиться як чоловік, який повернувся додому після довгого дня.

Тиха мелодія вхідного дзвінка змушує мене здригнутися та відвести погляд. Усвідомлюю, що витріщаюся на нього, і щоки заливає рум’янцем. Олександр, не помічаючи мого збентеження, дістає телефон із кишені. Кидає погляд на екран, і його обличчя набуває знайомого ділового виразу. Схоже, навіть у п'ятницю ввечері знайдеться хтось, кому терміново потрібен генеральний директор.

— Мені треба відповісти. Ти поки розташовуйся, а я за кілька хвилин повернуся, — говорить він, уже прямуючи до дверей. — І не поспішай спускатися. Мама обіцяла дати нам трохи часу.

— Добре, — киваю, дістаючи гребінець. — Тільки не забудь, що я тут.

— Постараюся, — усміхається він і виходить у коридор, притискаючи телефон до вуха.

Видихаю та обводжу спальню поглядом знову. Цікаво, скільки років він жив у цій кімнаті? І чи багато дівчат приводив сюди до мене? Останнє запитання виникає зовсім недоречно, тому я швидко відганяю його й повертаюся до валізи. Зрештою, мене не повинно цікавити особисте життя генерального директора. Навіть якщо найближчі дві ночі мені доведеться спати в його ліжку. Або поруч із ним. Або взагалі на підлозі, якщо ми так і не придумаємо нічого кращого.

Вирішивши поки не морочити собі голову, я йду до ванної, умиваюся прохолодною водою та поправляю волосся. Дорога, спека й постійне хвилювання зробили свою справу, тож у дзеркалі на мене дивиться дівчина, якій не завадило б трохи відпочити. Підфарбовую губи, пригладжую неслухняні пасма й повертаюся до спальні, але Олександра досі немає.

А я страшенно хочу пити. Звісно, можна дочекатися Олександра, але просити його щоразу принести мені склянку води було б уже занадто. Тим паче господиня будинку сама запросила нас почуватися як удома.

Тому я беру телефон, виходжу в коридор і обережно зачиняю за собою двері.

Будинок зустрічає мене тишею. Десь унизу чути приглушені голоси, дзенькіт посуду та жіночий голос. Мабуть, вечерю вже готують, а мати Олександра роздає останні вказівки. Я повільно прямую до сходів, намагаючись не навантажувати хвору ногу, й мимохідь розглядаю фотографії на стінах. На одній із них Олександр ще зовсім маленький, років п'яти, стоїть біля ялинки з величезною коробкою в руках. Волосся скуйовджене, на обличчі широченна усмішка, а передні зуби, здається, саме випали. Я навіть зупиняюся, щоб краще роздивитися. Треба ж, і генеральний директор колись був звичайним хлопчиськом, який радів подарункам і фотографувався в смішному светрі з оленями.

— Агов, красуне!

Від несподіванки я здригаюся й обертаюся на голос. Із кімнати неподалік виходить чоловік років шістдесяти, кремезний, із солідним животом, сивиною на скронях і червоним обличчям. Штани трохи зім'яті, верхній ґудзик сорочки розстібнутий, а в руці він тримає келих із бурштиновою рідиною. Зважаючи на те, як невпевнено чоловік зупиняється посеред коридору, святкування для нього почалося задовго до офіційної вечері.

— Добрий вечір, — ввічливо вітаюся, вирішивши, що це хтось із родичів господині.

— О, новенька! — задоволено вигукує він, навіть не відповівши на привітання. — А я думаю, чого це в нас такі гарненькі дівчата по будинку ходять. Як тебе звати?

— Соломія.

— Гарне ім'я! А я Борис Іванович. Можеш просто Борисом називати, не люблю цих церемоній.

Він робить великий ковток із келиха, а тоді простягає його мені. Я переводжу погляд із його обличчя на напій, не одразу розуміючи, чого від мене хочуть. Невже пропонує скуштувати? Дякую, звісно, але пити з одного келиха з незнайомим чоловіком, від якого за метр тхне коньяком, якось не входить до моїх планів.