До парадних дверей залишається якихось десять кроків, коли вони відчиняються, і на ґанку з'являється мати Олександра Марковича. Вона в легкій світлій сукні, з бездоганною зачіскою та широкою усмішкою, яка стає ще ширшою, щойно жінка помічає наші переплетені пальці. Принаймні цього разу на мене дивляться не як на небажану перешкоду між сином і чотирма перспективними нареченими.
— Нарешті мої дорогі приїхали! — вигукує вона, спускаючись нам назустріч. — А я вже збиралася телефонувати! Сашуню, ти ж обіцяв, що будете о шостій!
— Мамо, зараз лише пів на восьму. Ми потрапили в затор на виїзді з міста.
— От бачиш, як добре, що я наполягла на сьогоднішньому вечорі! Завтра б ви взагалі приїхали посеред свята. Соломіє, люба, ходи до мене!
Олександр відпускає мою руку, щоб мати могла обійняти мене, і я одразу опиняюся в хмарі ніжних квіткових парфумів. Вона цілує мене в обидві щоки, відступає, щоб роздивитися, а потім задоволено киває, наче я щойно успішно пройшла якийсь невидимий іспит. Мимоволі згадую нашу першу зустріч, коли цей самий погляд змусив мене засумніватися навіть у власному праві перебувати на території маєтку.
— Яка ж ти гарненька! Сашко зовсім нічого мені не розповідає. Якби не та наша випадкова зустріч, я б досі не знала, що в нього є така чудова дівчина. Ну нічого, тепер надолужимо. Як твоя ніжка, сонечко? Не болить після дороги?
— Дякую, уже значно краще. Майже не турбує, — відповідаю, хоча після цілого дня на ногах щиколотка трохи ниє.
— От і добре! Ходімо, я вже наказала подавати вечерю. Ви, мабуть, голодні.
Вона бере мене під руку й веде до будинку, а Олександр іде слідом із моєю валізою. Я встигаю кинути на нього короткий погляд через плече. Він ледь помітно всміхається, і мені хочеться показати йому язика. Дуже смішно, звісно. Його мати вже встигла розповісти мені про погоду, завтрашніх гостей і те, як хвилювалася, чи не передумаю я приїжджати, а ми навіть порога ще не переступили.
Усередині будинок виявляється не менш вражаючим, ніж зовні. Просторий хол із високою стелею, світлими мармуровими сходами й величезною люстрою зустрічає нас приємною прохолодою. Під ногами блищить світла підлога, біля стіни стоїть великий столик із квітами, а крізь широкі двері праворуч видно частину вітальні з панорамними вікнами. Усе дороге, вишукане, але без тієї надмірної показної розкоші, якої я чомусь очікувала. Навіть затишно, якщо не думати, скільки може коштувати одна ця люстра.
Мати Олександра зупиняється біля сходів і нарешті відпускає мою руку.
— Сашуню, віднеси, будь ласка, речі Соломії до своєї кімнати. Я вже все підготувала. А ви, діти, спускайтеся хвилин за двадцять, добре? Встигнете трохи відпочити й привести себе до ладу.
Я саме розглядаю картину на протилежній стіні, тому зміст сказаного доходить до мене не одразу. Киваю, усміхаюся, а тоді раптом розумію, що почула.
До своєї кімнати?
Повільно повертаю голову до Олександра. Він стоїть із моєю валізою біля першої сходинки й дивиться на матір. На його обличчі немає й сліду тієї звичної невимушеності, з якою він відповідав на її запитання.
— Перепрошую, — обережно озиваюся, — ви сказали... до його кімнати?
Жінка дивиться на мене з таким щирим здивуванням, що я відразу шкодую про своє запитання.
— Ну звісно, люба! А куди ж іще? Я навіть попросила принести додаткові рушники й звільнити місце в шафі. Сашко, правда, у тебе там досі стільки речей, наче ти живеш тут постійно.
— Мамо, — озивається Олександр, — ми самі розберемося. Ти ж казала, що вечеря скоро буде готова?
— Так, звичайно. Я саме піду перевірю, чи все подали. А ви не поспішайте, у вас був довгий день.
Вона ще раз усміхається мені, обіцяє показати завтра сад і прямує до вітальні, залишаючи нас удвох посеред величезного холу. Я проводжаю її поглядом, а потім повертаюся до чоловіка, який чомусь досі не поспішає нічого пояснювати.
— Олександре Марковичу, — починаю тихо, але дуже виразно, — ви нічого не хочете мені сказати?
Він переводить погляд у той бік, куди щойно пішла його мати.
— Я не знав, що вона вирішить поселити нас разом, — говорить він. — Але мав би здогадатися. Вибач, що не попередив.
— Тобто ти теж не знав?
— Ні. І якщо тобі незручно, я зараз усе владнаю. У будинку достатньо гостьових кімнат.
Я озираюся на двері вітальні, за якими зникла його мати. Якщо він зараз піде до неї з проханням поселити нас окремо, пояснювати причину доведеться значно довше, ніж хотілося б. Особливо після вчорашньої пригоди із сорочкою в його кабінеті.
— Добре, але… — зупиняю його, — може не казатимемо їй?
Олександр уважно дивиться на мене, а потім киває й підхоплює валізу.
Піднімаємося широкими сходами на другий поверх. Після цілого дня на ногах щиколотка починає нагадувати про себе дедалі наполегливіше. Я намагаюся не кульгати, але на середині сходів змушена зупинитися й спертися долонею на перила.
— Болить? — запитує Олександр, зупинившись на сходинку вище.
— Трохи. Нічого страшного, зараз дійду.
Він ставить валізу й нахиляється до мене. Я не встигаю навіть запитати, що він задумав, як одна його рука опиняється під моїми колінами, друга підтримує спину, і наступної миті я вже в нього на руках.
— Ти що робиш?! — вигукую, хапаючись за його плечі.
— Допомагаю тобі дістатися нагору.
— А валіза?
— Почекає.
Він піднімається сходами так упевнено, наче я важу не більше за ту саму валізу. Зрештою, сперечатися в такому становищі не надто зручно, тож я міцніше обіймаю його за шию й дозволяю донести себе до другого поверху. Тим паче нога справді болить, а Олександр, здається, зовсім не збирається прислухатися до моїх заперечень.
— Ти ж розумієш, що я можу ходити самостійно? — усе-таки нагадую йому.
— Розумію. Але сходами сьогодні вже досить находилася.
Я хочу запитати, звідки йому знати, скільки я сьогодні ходила, але пригадую, що вранці сама розповіла про стан ноги. От же ж уважний чоловік! Нічого не забуває, особливо коли це дає йому можливість командувати.
#162 в Любовні романи
#13 в Романтична комедія
#75 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 26.10.2026