Бос шукає помічницю

38

Ми виїжджаємо з міста, залишаючи позаду шумні перехрестя й щільний потік машин. За вікном змінюються краєвиди: багатоповерхівки поступаються місцем приватним будинкам, а згодом уздовж дороги з'являються поля й невеликі лісосмуги. Сонце повільно хилиться до обрію, заливаючи все теплим золотавим світлом.

Спочатку ми розмовляємо про звичайні речі. Я розповідаю, як ледь не забула Валеріана вдома, а Олександр сміється й запитує, чи не образиться кіт, коли дізнається, що його залишили із сусідкою. Потім він згадує, як у дитинстві приніс додому безпритульне цуценя, якого мати спочатку категорично відмовлялася залишати, а вже за тиждень купила йому власне ліжечко й почала годувати з рук.

— Тобто твоя мама любить тварин? — запитую.

— Дуже. Особливо коли має можливість про них піклуватися.

— Тепер зрозуміло, чому вона так переймається моєю ногою.

— Мама взагалі любить піклуватися про всіх, хто потрапляє в поле її зору, — відповідає він із легкою усмішкою. — Іноді навіть тоді, коли людина категорично проти.

Я сміюся й повертаюся до вікна. Мені подобається слухати, як він говорить про матір. Без роздратування, хоча її надмірна турбота явно створює йому чимало клопоту. У його голосі відчувається щира прихильність, і я раптом починаю трохи краще розуміти, чому він погодився на всю цю авантюру з фіктивною дівчиною. Можливо, справа не лише в бажанні уникнути чергових знайомств із потенційними нареченими. Можливо, він просто не хоче засмучувати жінку, яка так сильно його любить.

— А ти часто буваєш у неї? — цікавлюся.

— Не так часто, як їй хотілося б. Робота забирає багато часу, але я намагаюся приїжджати хоча б кілька разів на місяць.

— Вона живе сама?

— Із персоналом, якщо це можна назвати самотністю. У будинку завжди хтось є, а ще до неї постійно навідуються подруги й родичі. Повір, нудьгувати їй ніколи.

Я усміхаюся, уявляючи цю невгамовну жінку серед численних гостей. І все-таки десь глибоко всередині продовжую хвилюватися. Адже сьогодні ввечері мені доведеться переступити поріг її дому не просто як знайомій сина, а як дівчині, з якою він нібито будує серйозні стосунки.

— А якщо я випадково скажу щось не те? — озиваюся після нетривалої паузи.

Він на мить переводить на мене погляд.

— Наприклад?

— Не знаю. Заплутаюся в датах, забуду, де ми нібито познайомилися, або скажу, що ти мій начальник.

— Але я й справді твій начальник.

— Ти розумієш, про що я.

— Розумію, — погоджується він. — Тільки не треба вигадувати складних історій. Ми знайомі, нам добре разом, і цього цілком достатньо. Якщо хтось поставить незручне запитання, я відповім.

Його спокій діє на мене краще за будь-які запевнення. Я киваю й знову відкидаюся на спинку сидіння, дозволяючи собі трохи розслабитися. Зрештою, він має рацію. Чим менше ми вигадуватимемо, тим менше шансів заплутатися у власній брехні.

За деякий час дорога звертає вбік від головної траси, і ми опиняємося серед високих дерев. Асфальт тут рівний, обабіч тягнуться акуратні паркани, за якими видніються великі заміські будинки.

Непомітно поправляю волосся, перевіряю в дзеркальці, чи не розмазалася помада, і розгладжую тканину штанів на колінах. Олександр помічає мої приготування, але нічого не говорить. Лише ледь усміхається, коли я втретє перевіряю, чи застебнута сумочка.

Коли попереду з'являється знайомий високий паркан, я мимоволі випростуюся на сидінні й відчуваю, як хвилювання, що трохи вщухло за час дороги, знову починає наростати. Минулого разу ми приїхали сюди зовсім за інших обставин. Я навіть не знала, чий це маєток, і страшенно сердилася на Олександра Марковича за те, що він залишив мене чекати в машині, не пояснивши, навіщо йому знадобилося сюди заїжджати. А потім випадково підслухала його сварку з матір'ю й за якихось кілька хвилин перетворилася на дівчину генерального директора. Принаймні в очах однієї дуже владної білявки, яка, здається, звикла особисто ухвалювати всі важливі рішення в житті свого сина.

Біля воріт нас зустрічає той самий охоронець. Він упізнає автівку, вітається з Олександром Марковичем і пропускає нас на територію. Цікаво, чи пам'ятає він мене? Того дня я, мабуть, мала досить жалюгідний вигляд після довгої дороги, а тепер приїхала з валізою, старанно укладеним волоссям і таким хвилюванням, що навіть долоні спітніли. І все заради того, щоб два дні вдавати жінку, яка має повне право тримати за руку цього чоловіка, обіймати його й називати Сашею. Останнє, до речі, досі здається мені найскладнішим. Я вже кілька разів спіймала себе на тому, що подумки звертаюся до нього на ім'я та по батькові, хоча вголос уперто намагаюся уникати будь-яких звертань.

За вікном пропливають доглянуті клумби, підстрижений живопліт і знайома садова доріжка. Помітивши альтанку, я мимоволі усміхаюся. Саме там уперше побачила його матір і дізналася, що вона підготувала синові одразу чотирьох потенційних наречених. Тоді я ще співчувала незнайомим дівчатам, яким доведеться витримати прискіпливий огляд майбутньої свекрухи, а тепер сама їду до неї на цілий вікенд. Щоправда, мене ніхто не примушував, і від цього власне рішення видається ще дивнішим.

— Уже шкодуєш, що погодилася? — запитує Олександр Маркович, помітивши, як я розглядаю сад.

Повертаю до нього голову й зустрічаюся з уважним поглядом зелених очей. Він не усміхається, хоча запитання звучить цілком невимушено. Мабуть, справді хоче знати, чи не передумала я в останню мить. І чомусь від цього стає трохи легше. За весь час нашої дивної домовленості він жодного разу не намагався змусити мене почуватися зобов'язаною, навіть попри те, що я вже встигла пообіцяти його матері приїхати.

— Ще не вирішила, — зізнаюся, знову поглянувши на альтанку.

Він тихо сміється, і я теж не можу стримати усмішки. Дивно, але поруч із ним хвилювання вже не здається таким нестерпним. Можливо, тому, що він не намагається переконати мене, ніби все буде чудово, а просто дозволяє нервувати й жартувати з власного становища.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше