36

У п'ятницю зранку я заходжу до кабінету генерального директора з пакетом у руках і твердим наміром повернути йому сорочку, подякувати та якнайшвидше піти. Після вчорашньої пригоди мені й без того вистачає приводів червоніти, а згадка про його губи біля кутика моїх досі викликає дивне хвилювання, яке я вперто намагаюся ігнорувати.

Олександр Маркович сидить за столом, переглядаючи якісь документи. Побачивши мене, відкладає ручку й відхиляється на спинку крісла. Сьогодні він у темному костюмі, білій сорочці та без краватки, а на столі поруч із ноутбуком стоїть чашка кави. Я мимоволі поглядаю на неї й подумки бажаю, щоб цього разу напій залишився там, де йому належить.

— Доброго ранку, Олександре Марковичу. Я ненадовго, — повідомляю, підходячи до столу. — Повертаю вашу сорочку.

Ставлю пакет перед ним, а він переводить на нього погляд.

— Так швидко?

— Я ж не збиралася залишати її собі. Випрала, випрасувала, усе як належить. Можете не хвилюватися, жодних плям від кави.

— Шкода, — несподівано відповідає він.

Я здивовано підводжу брови.

— Що саме?

— Вам пасувало.

Відчуваю, як щоки зрадницьки теплішають. І навіщо він це сказав? Я ж прийшла сюди виключно з діловою метою, а тепер стою посеред кабінету й намагаюся придумати відповідь, яка не видасть мого збентеження.

— Дякую, але мені все-таки більше подобається ходити у власному одязі, — знаходжуся нарешті.

Олександр Маркович усміхається й відсуває пакет убік.

— Як ваша нога?

— Значно краще. Ще трохи болить, якщо довго ходити, але вже майже не кульгаю.

— Добре. Тоді сьогодні о шостій виїжджаємо.

Я вже збираюся попрощатися, тому не одразу усвідомлюю зміст його слів.

— Куди виїжджаємо?

— До будинку моєї матері.

Кілька секунд дивлюся на нього, очікуючи, що він зараз пояснить, чому раптом вирішив пожартувати. Але Олександр Маркович спокійно бере чашку й робить ковток кави.

— Сьогодні? — перепитую.

— Так.

— Але ж ювілей завтра!

— Саме тому мама попросила приїхати сьогодні ввечері. Завтра зранку почнуться приготування, приїдуть гості, і вона хоче, щоб ми встигли спокійно повечеряти разом.

Я розгублено кліпаю. У моїх планах було зовсім інше. Сьогодні ввечері я збиралася помити голову, перевірити, чи підходять до сукні туфлі без підборів, скласти валізу й хоча б морально підготуватися до майбутнього знайомства з родиною свого фіктивного хлопця. А тепер виявляється, що на всі ці надзвичайно важливі справи в мене залишилося кілька годин.

— Олександре Марковичу, ви могли б попередити мене трохи раніше? — запитую, не приховуючи обурення. — Я ж навіть речі не зібрала!

— Мама остаточно підтвердила плани сьогодні вранці. Я збирався вам зателефонувати, але ви мене випередили. — Він ставить чашку на стіл і уважніше дивиться на мене. — Якщо це створює незручності, поїдемо завтра. Я поговорю з нею.

І каже це так просто, що мені одразу стає трохи соромно за власну реакцію. Зрештою, ніхто не змушує мене їхати сьогодні. Та й перспектива провести зайвий вечір у товаристві його матері, якщо подумати, не така вже й страшна. Можливо, навіть краще познайомитися ближче до того, як у будинку збереться натовп родичів.

— Ні, усе нормально, — зітхаю. — Просто я не люблю, коли плани змінюються в останню мить.

— Помітив.

— І не треба так усміхатися. У мене вдома кіт, якого потрібно прилаштувати, і валіза, яка сама себе не збере.

— З котом допомогти?

— Ні, дякую. Валеріан залишиться із сусідкою. Принаймні я дуже сподіваюся, що вона погодиться.

— Тоді о шостій буду біля вашого будинку. Встигнете? 

Я швидко прикидаю, скільки часу знадобиться на дорогу додому, збори й переговори з тіткою Надею. Якщо не затримуватимуся на роботі, цілком реально.

— Але робочий день до п’ятої…

— Це я владнаю.

Кліпаю. Навіть думати не хочеться, що подумає начальниця, коли їй зателефонує генеральний директор і попросить мене відпустити. Дякую, та чуток про те, що я його коханка з особливими привілегіями, мені не треба.

— Якщо дозволите, я сама. Скажу, що записана до лікаря.

Він злегка смикає кутиком губ, але киває.

— Домовилися.

— Гаразд. Тоді до вечора.

— До вечора, Соломіє.

Виходжу з кабінету, обережно зачиняю двері й лише тоді дозволяю собі глибоко видихнути. Ну от. Я щойно добровільно погодилася провести вихідні в заміському маєтку генерального директора, удаючи його кохану дівчину перед усією родиною. І чомусь найбільше мене зараз хвилює не те, що я можу випадково видати нашу маленьку брехню, а те, що сьогодні ввечері ми поїдемо туди разом.

Решта робочого дня перетворюється на суцільне випробування моєї здатності зосереджуватися. Я тричі перечитую один і той самий лист, перш ніж усвідомлюю, що адресат просить лише підтвердити отримання файлу. Двічі відкриваю не ту таблицю, а коли начальниця запитує про терміни підготовки звіту, називаю дату, яка вже минула.

На щастя, вона списує мою неуважність на втому після травми й радить не перевантажуватися. Я охоче погоджуюся, хоча чудово розумію, що причина зовсім не в нозі. Однак, це стає ідеальним приводом збрехати їй про запис до лікаря.

— Звісно, — з готовністю киває жінка, співчутливо хитаючи головою. — Можеш про таке й не запитувати.

— Дякую.

Перед обідом Руслан застає мене за безглуздим заняттям: я сиджу перед монітором і розглядаю список справ, який щойно склала для вечірніх зборів. Там є все — від зарядного пристрою до запасних колготок, але жодного слова про роботу.

— Солю, ти сьогодні якась підозріло задумлива, — зауважує він, зупиняючись біля мого столу. — І це вже вдруге за п'ять хвилин, коли я бачу, що ти дивишся на слово «сукня». У нас новий корпоративний дрескод?

Я поспішно згортаю нотатки.

— Просто збираюся на вихідні.

— Кудись їдеш?