35

— Приїду, — випалюю раніше, ніж встигаю остаточно злякатися власної сміливості. — Дякую за запрошення. Із задоволенням.

Обличчя матері Олександра Марковича осяває така щира радість, що я мимоволі усміхаюся у відповідь. Вона одразу підходить ближче, бере мене за руки й починає говорити, як чудово, що ми нарешті зможемо познайомитися ближче. Я навіть не встигаю збагнути, як із жінки, яку вона бачила лише один раз, перетворююся на найочікуванішу гостю її свята.

— Мамо, — втручається Олександр Маркович, коли вона вже збирається розповісти мені про всіх запрошених родичів. — Соломії час працювати. У нас сьогодні насичений день, а ти, наскільки я пам'ятаю, теж поспішала.

Він говорить спокійно, але з тією особливою впевненістю, після якої навіть керівники відділів зазвичай перестають сперечатися, а то й дихати. Його мати невдоволено зітхає, проте відразу обіцяє, що в суботу ми обов'язково надолужимо згаяний час.

Я вже збираюся попрощатися, коли Олександр Маркович несподівано підходить до мене. Його пальці торкаються коміра позиченої сорочки, поправляють загнутий край, а тоді він акуратно розправляє тканину на моєму плечі. Від цього простого жесту я чомусь перестаю нормально дихати. Стою нерухомо, дивлячись на його обличчя, і відчуваю, як тепло його долонь крізь тонку тканину змушує шкіру вкриватися сиротами.

Він нахиляється ближче, і я мимоволі підводжу підборіддя. На якусь коротку мить мені здається, що він справді збирається мене поцілувати, просто тут, у власному кабінеті, на очах у матері. Але його губи лише ледь торкаються моєї щоки біля самого кутика рота.

— Дякую, — шепоче він так тихо, що почути можу тільки я.

Від його теплого подиху по шкірі пробігають мурашки. Я навіть не одразу усвідомлюю, що він уже випростався й відступив на крок. Лише коли чується задоволений смішок його матері, згадую, де перебуваю.

Дуже хочеться дременути геть з усіх ніг, і я ледь змушую себе всміхатися, зображаючи спокій, доки хапаю свою сумку та мокру блузку, а тоді чемно прощаюся з матір’ю мого “бойфренда”.

— До зустрічі, люба! — радісно озивається жінка.

Олександр Маркович відступає, звільняючи мені дорогу, і я нарешті виходжу з кабінету. Зачиняючи двері, встигаю почути, як його мати щось захоплено говорить про нас, але розбирати слова не намагаюся. Мені зараз значно важливіше дістатися до свого відділу, не перечепитися через власні ноги й не зустріти дорогою нікого, хто захоче поцікавитися, чому я повертаюся від генерального директора в чоловічій сорочці.

Особливо Руслана. Бо якщо він це побачить, до кінця дня про мою ранкову пригоду знатиме половина компанії.

До аналітичного відділу я дістаюся без пригод, хоча дорогою двічі ловлю на собі здивовані погляди колег. Добре хоч спідниця темна, бо інакше можна було б подумати, що я взагалі забула вдягнути щось знизу.

Руслан помічає мене одразу. Він сидить за своїм столом, тримаючи в одній руці чашку кави, а другою гортає щось на моніторі. Побачивши мене, відкладає чашку й усміхається, але вже за мить його погляд зупиняється на моєму одязі. Я ще не встигаю дійти до свого місця, як він підводиться й прямує назустріч.

— Ого, кого я бачу! Наша кульгава повернулася! — Він обіймає мене за плечі, а потім відступає й оглядає з голови до п'ят. — Стривай-но...

Руслан підчіплює двома пальцями край моєї сорочки й легенько смикає.

— Солю, а в тебе що, хлопець з'явився?

— З чого ти взяв? — запитую, хоча чудово розумію, до чого він хилить.

— Ну, знаєш, зазвичай дівчата приходять на роботу в чоловічих сорочках після того, як дуже добре провели ніч не вдома. — Він примружується, розглядаючи мене з відвертим задоволенням. — І судячи з розміру, бойфренд у тебе немаленький.

Я відчуваю, як щоки починають нагріватися. Особливо від усвідомлення, що останнє припущення Руслана, на жаль, цілком відповідає дійсності. Щоправда, ночувати в Олександра Марковича мені не доводилося, та й сорочку я отримала за обставин, далеких від романтичних.

— Я облилася кавою, — пояснюю, намагаючись говорити якомога буденніше. — Довелося перевдягнутися.

— Ага. І добрий самаритянин просто зняв із себе сорочку й віддав тобі?

— У нього була запасна.

Руслан переводить погляд із мого обличчя на комір сорочки, а потім знову на мене. Я майже фізично відчуваю, як у його голові починають складатися найрізноманітніші версії подій.

— Цікаво, — протягує він. — Дуже цікаво. А хто в нас такий передбачливий, що тримає на роботі запасний гардероб?

— Руслане, я щойно повернулася після травми. Може, спочатку запитаєш, як моя нога?

— Я ж бачу, що ходиш. Отже, жити будеш. А от чоловіча сорочка — це вже серйозна новина.

Він усміхається, і я не витримую, теж починаю сміятися. Як же мені бракувало його дурнуватих підколів за ці кілька днів! Удома Валеріан, звісно, чудовий співрозмовник, але навіть він не здатен замінити живого спілкування.

— До речі, — додає Руслан, ще раз оглянувши мене, — заправ її в спідницю. Так буде значно стильніше. І рукави трохи підкоти, бо ти зараз схожа на дівчину, яка втекла з чужої квартири, прихопивши перше, що знайшла.

— Дякую за безцінну пораду.

— Завжди до твоїх послуг.

Я йду до вбиральні, де заправляю сорочку в спідницю, акуратно підкочую рукави й розстібаю верхній ґудзик, щоб комір не стовбурчився. Руслан має рацію: тепер усе виглядає значно пристойніше. Навіть мило.

Повернувшись до робочого місця, я вмикаю комп'ютер і нарешті беруся до справ. За кілька днів моєї відсутності накопичилося чимало завдань, хоча частину я виконувала вдома. Начальниця залишила коментарі до двох звітів, у пошті чекають термінові повідомлення, а в робочому чаті Марина вже встигла тричі запитати про таблицю, яку могла б знайти самостійно за пів хвилини.

Поки перевіряю документи, випадково помічаю, що один із файлів, підготовлених перед відрядженням, редагували вже після остаточного затвердження. Відкриваю історію версій і знаходжу зміни в таблиці з внутрішніми розрахунками. На перший погляд дрібниця: в одному рядку виправили вихідне значення, через що трохи змінився прогноз витрат. Але навіщо взагалі чіпати погоджений документ?