34

До четверга я встигаю зненавидіти власний диван, прочитати дві книжки, які безуспішно намагалася закінчити останній місяць, і з'ясувати, що Валеріан спить приблизно шістнадцять годин на добу. Решту часу він їсть, вилизується й перевіряє, чи не з'явилося в його мисці щось цікавіше за корм, який я насипала пів години тому. Мої справи виглядають не набагато захопливіше, хоча я принаймні намагаюся заробляти нам обом на життя.

На щастя, щиколотка поступово перестає нагадувати про себе щохвилини. У середу ввечері я вже можу пересуватися квартирою без милиць, а в четвер уранці, прокинувшись без звичного ниючого болю, вирішую, що настав час повертатися до нормального життя. Фіксатор поки залишаю, але обережно ступати на праву ногу вже виходить без особливих труднощів. Звісно, до бігу на підборах ще далеко, проте я й не збираюся встановлювати спортивні рекорди. Мені цілком вистачить можливості дійти від автобусної зупинки до офісу, не відчуваючи себе учасницею експедиції.

Збираючись на роботу, я раптом ловлю себе на думці, що в суботу, схоже, не доведеться тягти милиці на день народження матері Олександра Марковича. І лише за кілька секунд усвідомлюю, наскільки природно ця думка промайнула в голові. Наче я вже погодилася їхати, обрала сукню й навіть знайшла подарунок іменинниці.

Насправді я досі не дала йому відповіді.

Зате вчора ввечері приміряла темно-синю сукню, перевірила, чи пасуватимуть до неї балетки, і майже годину шукала в інтернеті, що прийнято дарувати заможним жінкам на ювілей. Після перегляду цін на деякі рекомендовані подарунки вирішила, що з цим питанням нехай розбирається її син. Я ж можу обмежитися гарним букетом, якщо взагалі наважуся поїхати.

Дорогою до офісу я ще раз подумки повертаюся до тієї розмови. Олександр Маркович не наполягав, не намагався переконати мене й навіть запропонував відмовитися від поїздки, якщо лікар не дозволить. Мабуть, саме тому я так і не змогла знайти жодної вагомої причини, щоб сказати йому «ні». Принаймні такої, яку могла б пояснити вголос, не зізнаючись, що мене лякає власна реакція на його близькість.

Біля офісу я прошу таксиста зупинитися якомога ближче до входу, а тоді обережно вибираюся з машини. Ранок теплий, сонячний, і після кількох днів удома навіть звичайний міський гамір здається приємним. Я вдихаю свіже повітря, поправляю сумку на плечі й прямую до будівлі, намагаючись не пришвидшувати кроку.

У холі мене зустрічає знайома метушня. Я вітаюся з охоронцем, проходжу до кав'ярні на першому поверсі й замовляю холодне лате. Після домашньої розчинної кави хочеться чогось смачнішого, а ще мені потрібен бодай невеликий привід відкласти зустріч із купою робочих завдань.

Зі стаканчиком у руці я прямую до ліфтів, одночасно читаючи повідомлення від Руслана. Він уже в офісі й цікавиться, чи варто замовляти мені обід разом з усіма. Я саме набираю відповідь, коли двері одного з ліфтів відчиняються й назустріч виходить кілька людей.

Підводжу голову запізно.

— Обережно!

Чиясь рука встигає перехопити мене за лікоть, не дозволяючи втратити рівновагу, але стаканчик у моїй долоні нахиляється, і холодна кава вихлюпується просто на блузку.

Я різко вдихаю від несподіванки. Крижана рідина розтікається по грудях і животу, просочуючи тонку білу тканину, а кілька крапель стікають аж до пояса спідниці. На щастя, кава холодна, тому опіків не буде, проте від цього ситуація не стає менш катастрофічною.

— Соломіє, ви не забилися?

Я підводжу очі й бачу перед собою Олександра Марковича.

Ну звісно. Із сотень працівників нашої компанії я примудрилася врізатися саме в генерального директора. Мало того, чоловіка, якому сьогодні повинна повідомити, чи погоджуюся вдавати його дівчину.

— Ні, усе добре, — видихаю, намагаючись одночасно втримати порожній стаканчик і оцінити масштаби катастрофи. — Вибачте, я не дивилася перед собою.

Олександр Маркович опускає погляд на мою залиту кавою блузку, а тоді знову дивиться мені в очі. Кутики його губ ледь помітно смикаються.

— У мене зараз дивне відчуття дежавю, Соломіє.

Я кліпаю, а тоді згадую нашу зустріч у коридорі і мало не стогну від розпачу.

— Тільки не кажіть, що ви досі пам'ятаєте ту каву!

— Повірте, таке важко забути, — відповідає він із усмішкою. — Хоча мушу визнати, сьогодні ви обрали значно гуманніший варіант. Принаймні цього разу постраждала не моя сорочка.

— Зате моя, — бурмочу я, опускаючи очі.

Моя біла блузка, яка ще кілька хвилин тому виглядала цілком пристойно, тепер мокра наскрізь. І, судячи з того, як виразно крізь тканину проступає мереживо бюстгальтера, вона стала практично прозорою.

Я інстинктивно схрещую руки на грудях, відчуваючи, як обличчя починає палати. Поруч проходять люди, хтось озирається на нас, і мені хочеться провалитися крізь підлогу разом із залишками свого ранкового оптимізму.

Олександр Маркович реагує швидше, ніж я встигаю придумати, куди сховатися. Він знімає піджак і накидає мені на плечі, обережно притримавши за комір, щоб тканина закрила мокру блузку спереду. Від несподіваної близькості я завмираю, відчуваючи тепло його рук і знайомий аромат парфуму.

— Ходімо, — тихо говорить він. — У мене в кабінеті є чиста сорочка.

— Але я можу просто...

— Соломіє, — перебиває він, нахилившись трохи ближче, щоб нас не чули сторонні. — Ви ж не збираєтеся йти через увесь офіс у такому вигляді?

Я опускаю погляд на піджак, який майже повністю приховує мою блузку, і розумію, що сперечатися справді немає сенсу.

— Ні, — зізнаюся тихо.

— Тоді ходімо.

Він забирає з моєї руки порожній стаканчик, викидає його в найближчий смітник і пропускає мене до ліфта. Я притримую піджак біля грудей, намагаючись не звертати уваги на те, що його рукави звисають значно нижче моїх долонь. Підкладка приємно ковзає по шкірі, а сам піджак ще зберігає тепло його тіла. Мені доводиться докласти неабияких зусиль, щоб не вдихнути глибше знайомий запах, який тепер буквально огортає мене з усіх боків.