33

За пів години встигаю прибрати зі столика чашки, скласти плед і трохи впорядкувати волосся. Переодягатися спочатку не збираюся, бо я вдома й не бачу жодної причини влаштовувати урочисту зустріч. Проте варто мені випадково побачити себе в дзеркалі передпокою, як упевненість кудись зникає. Домашня футболка, легкі штани, розпущене волосся, яке за день встигло розтріпатися, і фіксатор на нозі. Чудовий вигляд для зустрічі з генеральним директором компанії, у якій я працюю.

Можливо, варто було хоча б переодягнути футболку? У шафі є кілька пристойних блузок, але думка про те, щоб спеціально вбиратися до його приходу, викликає ще більше збентеження. Він приїжджає поговорити про якусь термінову справу, а не оцінювати мій зовнішній вигляд. До того ж у мене травмована нога, тож ніхто не має права вимагати від мене ідеальної зачіски й вечірнього макіяжу. Переконавши себе в цьому, я все-таки розчісую волосся, наношу трохи бальзаму на губи й повертаюся до вітальні, де Валеріан саме намагається вмоститися на щойно складеному пледі.

Коли лунає дзвінок у двері, на годиннику трохи за сьому. Я беру милиці й прямую до передпокою, намагаючись не поспішати, хоча серце чомусь починає битися значно швидше. Зупиняюся перед дверима, поправляю пасмо волосся, яке впало на обличчя, і лише тоді відчиняю.

Олександр Маркович стоїть на порозі у темних брюках і світлій сорочці із засуканими до ліктів рукавами. Верхній ґудзик розстебнутий, краватки немає, а волосся трохи розкуйовджене, наче він дорогою кілька разів провів по ньому рукою. На плечі висить легка шкіряна сумка, у руці — паперовий пакет із кондитерської. Він виглядає втомленим після робочого дня, але, побачивши мене, усміхається, і я раптом усвідомлюю, що стою посеред дверного отвору й безсоромно його розглядаю.

— Добрий вечір, Соломіє.

— Добрий, — відповідаю, відступаючи вбік. — Проходьте, будь ласка.

Він заходить до квартири, і просторий, як мені завжди здавалося, передпокій одразу стає підозріло тісним. Доводиться відступити ще трохи, щоб дати йому можливість зачинити двері. Зблизька відчуваю знайомий аромат його парфуму, і пам'ять послужливо підкидає зовсім недоречні спогади. Я відразу зосереджуюся на тому, щоб зручніше перехопити милиці, але від цього рухи стають лише незграбнішими.

— Дозвольте, — говорить він, помітивши, як я намагаюся одночасно втримати милицю й зачинити двері.

Олександр Маркович забирає в мене ручку дверей і сам повертає замок. Потім відступає, звільняючи місце, і я нарешті можу нормально спертися на милиці. Його погляд ненадовго зупиняється на моїй травмованій нозі, але він нічого не коментує, за що я подумки йому вдячна. За останні кілька днів мене стільки разів запитували про самопочуття, що я вже починаю відчувати себе ходячою медичною довідкою.

— Це вам, — говорить він, простягаючи пакет. — Сподіваюся, любите солодке.

Я дивлюся на логотип відомої кондитерської, повз яку іноді проходжу дорогою з роботи. У вітрині там завжди стоять такі гарні десерти, що хочеться зупинитися й роздивитися кожен, але ціни зазвичай швидко повертають мене до реальності.

— Дякую, — кажу, приймаючи пакет. — Не варто було турбуватися.

— Ви погодилися прийняти мене без попередження. Це найменше, що я міг зробити.

Його голос звучить так природно, що мені навіть незручно продовжувати заперечувати. Я ставлю пакет на невелику тумбу, звільняючи руки, і саме цієї миті з вітальні з'являється Валеріан. Кіт зупиняється за кілька кроків від нас, насторожено піднімає голову й починає розглядати незнайомця. Зазвичай він не надто любить гостей, особливо чоловіків, які голосно розмовляють або намагаються відразу взяти його на руки, тому я вже готуюся пояснювати, що краще його не чіпати.

Але Олександр Маркович просто присідає навпочіпки й простягає долоню, дозволяючи котові самому вирішити, чи варто підходити. Валеріан обережно наближається, обнюхує його пальці й за кілька секунд уже підставляє голову під руку.

— Це Валеріан, — відрекомендовую свого друга босу, спостерігаючи за цією несподіваною картиною.

— Гарний, — відповідає він, почухавши кота за вухом. — Давно він у вас?

— Майже три роки. Забрала зовсім маленьким, а тепер він вважає себе власником квартири.

Олександр Маркович усміхається й проводить долонею вздовж рудої спини. Валеріан від задоволення примружує очі, і я з певним подивом розумію, що мій зазвичай перебірливий кіт прийняв гостя швидше, ніж деяких моїх друзів. А ще мені чомусь приємно бачити, як Олександр Маркович, котрий удень керує сотнями працівників, зараз спокійно сидить навпочіпки в моєму передпокої й гладить тварину.

Коли він випростується, я пропоную пройти до вітальні. Він бере сумку й іде слідом, а я раптом починаю дивитися на власну квартиру його очима. Невеликий диван, книжкова полиця, рослини на підвіконні, фотографії в рамках, старенький журнальний столик, який я купила з рук ще під час переїзду. Зазвичай мені тут затишно, і я ніколи не соромилася того, що не можу дозволити собі дорогих меблів. Але зараз, знаючи, у якому будинку живе його мати, мимоволі замислююся, чи не здається йому все навколо надто простим.

Олександр Маркович тим часом зупиняється біля книжкової полиці й розглядає корінці книжок. Я пропоную чай або каву, проте він просить лише води. Поки йду на кухню, намагаюся переконати себе, що поводжуся безглуздо. Це моя квартира, я заробляю на неї власною працею, оплачую всі рахунки й маю повне право пишатися тим, що змогла облаштувати тут усе на свій смак. І якщо комусь не подобається мій диван або книжкова полиця, то це вже точно не моя проблема.

Щоправда, коли повертаюся зі склянкою води й бачу Олександра Марковича біля вікна, усі ці розумні думки кудись зникають. Він стоїть трохи боком до мене, розглядаючи подвір'я, а вечірнє сонце освітлює його обличчя й плечі. Я на мить затримуюся в дверях, роздивляючись його профіль. Без піджака й краватки він виглядає молодшим, хоча від цього аж ніяк не менш владним. Навіть тут, серед моїх речей, у ньому відчувається та сама впевненість, із якою він звик заходити до переговорної кімнати й одразу привертати увагу всіх присутніх.