Бос шукає помічницю

29

До одинадцятої я встигаю розібрати більшу частину пошти, перевірити кілька документів і з'ясувати, що Марина таки не закінчила свою таблицю, хоча ще в четвер запевняла начальницю, що все майже готово. Коли вона підходить до мого столу з проханням «лише швиденько глянути» на її розрахунки, я вже приблизно здогадуюся, чим це закінчиться.

— Солю, ти ж усе одно зараз сидиш, — починає вона, поклавши на стіл папку. — Може, допоможеш мені трохи? Там зовсім небагато залишилося.

Я повільно підводжу на неї очі.

— Марино, я сиджу, бо в мене травмована нога, а не тому, що мені більше нічим зайнятися.

Вона невдоволено стискає губи, але папку не забирає.

— Та я ж не прошу тебе все робити. Просто перевір кілька формул, бо в мене чомусь не сходяться підсумки.

Я відкриваю документ і вже за кілька секунд бачу, що частина формул посилається на порожні клітинки, а в одному зі стовпців узагалі використані дані за попередній квартал. Схоже, Марина вкотре скопіювала стару таблицю й навіть не потрудилася перевірити, що саме перенесла.

— У тебе тут половина розрахунків неправильна, — повідомляю, повертаючи їй папку. — І якщо ти відправиш це начальниці, вона помітить помилки за п'ять хвилин.

Марина сердито зітхає.

— Ну от, я ж тому й прийшла до тебе!

— Я можу показати, де саме помилки, але виправляти їх за тебе не буду. У мене своїх завдань достатньо.

Вона дивиться на мене так, наче я щойно відмовилася пожертвувати нирку заради спільного блага, але зрештою забирає папку й повертається до свого столу. Руслан, який увесь цей час удавав, що страшенно зайнятий роботою, тихенько пирскає зі сміху.

— Солю, ти сьогодні просто безжальна.

— Я сьогодні травмована, втомлена й маю сорок сім непрочитаних листів. Тому якщо хтось хоче випробувати моє терпіння, нехай спочатку запишеться в чергу.

Він сміється, але більше мене не чіпає, і я нарешті можу повернутися до роботи. Приблизно за пів години отримую лист від начальниці з проханням підготувати зведену таблицю для керівництва. Завдання цілком звичайне, але приємно, що вона довіряє його саме мені.

Я занурююся в цифри настільки, що навіть не одразу помічаю, як у відділі поступово стихають розмови. Спочатку думаю, що всі нарешті взялися до роботи, але потім чую знайомий чоловічий голос.

— Доброго дня.

Підводжу голову.

Біля входу стоїть Олександр Маркович.

На ньому темно-сірий костюм, біла сорочка й краватка, яку він, здається, ненавидить приблизно так само сильно, як я ранкові наради. Волосся акуратно вкладене, обличчя спокійне, а в руках тонка папка з документами. Він виглядає так, наче не було ні озера, ні тераси, ні поцілунку, після якого я пів ночі не могла зібрати думки докупи.

Начальниця одразу підводиться зі свого місця й підходить до нього. Вони починають обговорювати якісь документи, а я поспішно повертаюся до монітора, намагаючись зосередитися на таблиці. Проте краєм ока все одно стежу за тим, як він перегортає сторінки, щось пояснює й час від часу киває у відповідь.

У якийсь момент Олександр Маркович підводить голову, і наші погляди зустрічаються.

Я завмираю.

Він теж на мить затримує погляд, а потім стримано киває.

— Доброго дня, Соломіє. Як ваша нога?

— Дякую, краще, — відповідаю, намагаючись, щоб голос звучав цілком природно.

— Радий чути. Не перевантажуйте її.

І все.

Він повертається до начальниці й продовжує розмову, наче щойно поцікавився погодою або станом офісного принтера. Я дивлюся на його спину, відчуваючи, як усередині повільно закипає обурення.

Отже, ось так ми тепер спілкуємося?

«Доброго дня, Соломіє. Як ваша нога?»

Чудово. Просто прекрасно.

Може, ще довідку від лікаря принести, щоб він переконався, що я справді одужую? Або надіслати щоденний звіт про стан щиколотки, раз уже ми вирішили обмежити наше спілкування виключно медичними питаннями?

Я сердито клацаю мишкою й випадково закриваю таблицю, над якою працювала останні двадцять хвилин. На щастя, файл зберігся автоматично, інакше я б точно не втрималася від кількох дуже нецензурних висловів на адресу генерального директора.

Руслан нахиляється до мене й тихенько шепоче:

— Ти чого така червона?

— Душно.

— Солю, тут кондиціонер на двадцять два градуси.

— Значить, у мене особиста спека.

Він підозріло примружується, але, на щастя, нічого більше не запитує. А я знову повертаюся до роботи, намагаючись переконати себе, що все чудово. Ми обоє дорослі люди, і якщо Олександр Маркович вирішив поводитися професійно, то я тим паче не збираюся демонструвати жодних емоцій.

Особливо в присутності колег.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше