28

У холі «Вендор Груп» мене зустрічає охоронець Петро Іванович, який одразу помічає милиці й так щиро жахається, наче я повернулася з бойових дій.

— Соломіє, що ж з вами сталося? — вигукує він, виходячи з-за стійки.

— Вперше за довгий час опинилася на природі, — віджартовуюся, обережно просуваючись до ліфта. — Відвикла.

Петро Іванович хитає головою, допомагає мені натиснути кнопку й починає розповідати про власну молодість, коли він теж якось травмував ногу під час футбольного матчу. Історія, судячи з усього, обіцяє бути довгою, але на щастя, ліфт приїжджає раніше, ніж він встигає перейти до подробиць лікування. Я чемно дякую йому й піднімаюся на свій поверх, подумки сподіваючись, що сьогодні більше ніхто не захоче ділитися зі мною власним медичним досвідом.

Звісно, даремно. Щойно з'являюся в аналітичному відділі, Руслан підхоплюється зі свого місця й мчить назустріч, ледь не перекинувши стілець. На ньому темні джинси, світла сорочка й окуляри, які постійно сповзають на кінчик носа, коли він починає надто активно жестикулювати.

— Солю! Господи, ти справді прийшла! Я думав, ти хоча б тиждень валятимешся вдома й вимагатимеш компенсацію за моральні страждання.

— Я розглядала такий варіант, але потім згадала, що в мене немає особистого кухаря й покоївки, — відповідаю, дозволяючи йому забрати мою сумку. — А ще Валеріан сьогодні о сьомій ранку вирішив, що я достатньо відпочила.

Руслан сміється й допомагає мені дістатися до робочого місця. Поки я влаштовую милиці біля столу, він уже встигає розповісти, що Марина в суботу посварилася з адміністратором через рушники, за що отримала від начальниці, а Володя сьогодні прийшов на роботу раніше за всіх і в такому пом’ятому вигляді, наче не ночував у дома.

Я мимоволі озираюся в бік Володиного столу. Він справді сидить за комп'ютером, зосереджено дивлячись у монітор, хоча зазвичай у цей час уже встигає випити кави й обговорити з колегами футбольні новини. Коротке волосся на потилиці стирчить в різні боки, сорочка зім’ята. Марина, яка працює за кілька столів від нього, теж поводиться незвично тихо, старанно клацаючи мишкою й удаючи, що страшенно зайнята.

— Може, ти все-таки помилився щодо них? — тихо запитую Руслана, коли він вмощується на сусідньому стільці.

— Солю, я був би тільки радий, — зітхає він. — Але вчора вони так старанно уникали одне одного, що навіть наша начальниця щось запідозрила. А вона, між іншим, зазвичай не помічає нічого, крім дедлайнів.

Я зітхаю й вмикаю комп'ютер. Чужі любовні пригоди мене цікавлять значно менше, ніж власні проблеми, а з останніми я й так не знаю, що робити. До того ж мені зовсім не хочеться обговорювати Володину дружину й дітей, яких він, можливо, зараз зраджує. Якщо все це правда, то історія набагато сумніша, ніж здається Русланові.

Поки комп'ютер завантажується, він приносить мені каву й урочисто ставить чашку поруч із клавіатурою.

— За повернення нашої героїні! — проголошує, піднімаючи власний стаканчик. — Без тебе тут було нестерпно нудно.

— Ти ж учора повернувся разом з усіма. Коли встиг знудитися?

— Солю, я сумував за тобою ще в автобусі.

Я сміюся й нарешті відкриваю пошту, де на мене чекає кілька десятків непрочитаних повідомлень. Частина стосується поточних завдань, кілька листів надійшли від керівництва, а один має позначку “терміново” й тему “Уточнення даних для квартального звіту”. Я вже збираюся відкрити його, коли Руслан раптом нахиляється ближче й знижує голос.

— До речі, а що там у тебе з нашим великим босом?

Я завмираю з рукою на мишці.

— У якому сенсі?

— Ну, ви ж разом приїхали на базу, він тебе носив на руках після травми, потім ти раптом з'явилася на переговорах. Марина вже всім розповідає, що ти спеціально крутишся біля нього, щоб отримати підвищення.

Я повільно повертаюся до Руслана, намагаючись зберегти спокій. Звісно, я знала, що рано чи пізно почнуться плітки, але все одно неприємно чути, що хтось настільки легко перекреслює мою роботу лише тому, що генеральний директор звернув на мене увагу.

— Передай Марині, що якщо вона теж хоче потрапити на переговори, їй достатньо навчитися перевіряти цифри у власних таблицях, — відповідаю, відпиваючи каву. — А ще можеш нагадати, що я працюю в аналітичному відділі, тому допомога з презентацією входить до моїх професійних компетенцій.

Руслан задоволено всміхається.

— Оце моя дівчинка! Я так і знав, що ти знайдеш, чим її заткнути.

— І взагалі, якщо ти ще раз запитаєш мене про генерального директора, я змушу тебе особисто розібрати всі папки в архіві.

Він театрально здригається й піднімає руки, демонструючи капітуляцію. Але я чудово знаю, що надовго його не вистачить. Руслан обожнює плітки приблизно так само сильно, як я люблю каву, а тому сподіватися, що він раптом втратить інтерес до моїх стосунків із керівництвом, було б надто наївно.